Твір: Поснідавши, Гнат узяв сокиру і подався на двір.

Займався пишний січневий ранок. Золотий промінь сонця перелинув зі сходу на захід, і вершечки синіх хмар зайнялись червоним полум’ям. Сонце, мов здорова червона діжа, випливало з-за краю землі та обгорталось блискучими хмарками, що спалахнули від сонячного проміння, мов солома від вогню. Гнат оглянув хуру дров, що привіз учора з лісу, і заходився рубати їх. Стук сокири по сухому дереву далеко котився в рожевому морозному повітрі…

Помивши посуду після обіду та поприбиравши в хаті, Настя сіла на лаві під вікном вишивати сорочку й закинула на шию червону та чорну заполоч. Біле шитво вкрило її коліна. Настя взялась до роботи та ще раз глянула на хату. В хаті було чисто та гарно, як у квітничку. З білих стін дивились гарні боги, заквітчані сухим зіллям, обвішані рушниками. Чепурний комин білів, аж сяяв. Долівка була гладенька та жовта, як віск. Веселий ранішній промінь грав на полив’яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо.

Настя любила свою веселу, теплу хату. В сій маленькій хатині зазнала вона щастя. ​

 13 - Б)Ще те не вродилось гостреє залiзо ,щоб нам правду й волю самодур зарiзав.

23 - тут кілька складних речень зі сполучниками, проте в жодному споучник не з"єднує частини складного: А)Небо осiннє ,мов (сполучник приєднує порівняльний зворот) квiтка ,марнiє ,сохне стерня,затихають лани; Б)Саду нашого не можна впiзнати:густим роєм бiлого цвiту облiпило кожну гiлочку ,наче (сполучник приєднує порівняльний зворот) снiгом ,тiльки де-не-де помiтнi темнi листочки дерев; Г)Ми знали велике озеро ,де (це не сполучник, а сполучне слово - прилівник) щороку гуси восени опинялися й (сполучник з"єднує однорідні члени речення) жили тижнiв зо два ,а (сполучник з"єднує однорідні члени речення)  то й (сполучник виконує роль частки) бiльше.

Миколка, син Прокопа, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, білолиценький, носок невеличкий, щічки круглесенькі, ще й чубок кучерями. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке — чи про луку, чи про ліс.. Ну й любило це. Раз гулять повели їх у ліс. Він забіг у гущавину та й зупинився у захваті: "А як ось тут гарно! Гіллячко... сонечко в дірочки... мережечки", І все було йому цікаво.А якось прийшов сумний. Вчитель запитав, чому. Та й розповів: у хаті бідно, їсти хочеться. А на столі лише хліб та борщ учорашній перебовтаний. А хотілося й оладок, і риби. Як батько де почув, то й побив. "Шкури з мене, шкури", — кричить. Наступного разу чоботи порвались. Знову батько побив. А через деякий час відвалився в чоботі підбор. Злякався Миколка. Розсердився батько: "Старцюго, — кричить, — панувать!.. Ось прийде, за стіл залізе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб і но не була в школі... В найми з душею твоєю".Вибіг Миколка з хати. А ввечері повертається, під пахвою чоботи несе. Вчитель дав, як дізнався, що трапилось. Прокіп душею відійшов, осміхається. Попросив сина показать, що він там вчить такого цікавого. І так гарно то було. Буква "О", як бублик, а "Г", як кочерга, а хмара з’являється з пари. Радий Прокіп. Він і сам бігав синові чоботи позичить та ще й хліба. Ніхто не дав. У найми, кажуть, віддавай. А він би сина й у второкласну школу відправив, і в семінарію, щоб до ума довести. Щоб хоч він не страждав: "Хіба ж я ворог дитині своїй!.. Спроможусь..."