Сучасна молодь дуже прогресивна. Вона значно активніша та свідоміша за попереднє покоління. Проте інколи молоді не вистачає чуйності та співчутливості. Звичайно, це стосується не кожного. Але у сучасному світі люди стають егоїстичнішими. Наприклад, дуже рідко хто допомагатиме простому перехожому, який потребує цього. Століття інформаційних технологій, що захопило людину, робить її жорстокішою. Молодь сьогодні просто перестає на вулицях зважати на те, що їх оточує. Всупереч цим негативним сторонам, сучасна молодь може виховати в собі більше позитивних якостей. Адже молоді люди дуже енергійні, активні та цілеспрямовані.
Хорошим людям властива доброта. Це те, що допомагає нам любити ближніх, відчувати їх, піклуватися про них. Добра людина завжди знайде собі друзів, сам стане другом для багатьох. Чи багато сьогодні володарів такої якості? На жаль, менше, ніж хотілося б. Навколо багато облудників, які покажуть зуби в будь-який момент.Кращі людські якості - це відкритість, дружелюбність, товариськість. Люди не повинні бути схожі на равликів, які прагнуть сховатися в своїх мушлях - вони повинні постійно контактувати один з одним, спілкуватися, будувати відносини. Ті проблеми, які не можуть бути вирішені в поодинці, вдвох вирішуються моментально.Негативні людські якості - замкнутість, нетовариськість, обмеженість. Люди в наш час часто замикаються в собі, замінюють спілкування з реальними людьми Інтернетом. Вони звикають жити на самоті і навіть вчаться не відчувати себе обділеними. Оточуючих боятися не варто.Враховуючи і беручи до уваги все сказане вище, ми також повинні визнати, що молодь завжди повинна залишатися собою. Вміння веселитися, радіти життю, шукати позитив і нові можливості – це те, що відрізняє молодих людей від усіх наступних за ними поколінь. Не потрібно боятися отримувати від життя радість і задоволення. Іноді саме молоді роки служать тим самим часом, який є самим радісним, приємним і таким, що приносить задоволення. Коли людина дорослішає, у її житті з’являються нові проблеми, можливо, якісь неприємності тощо, що позбавляє її можливості насолоджуватися своїм життям так, як раніше. Тому потрібно користуватися для всього цього тільки своєю молодістю – ця приємна пора вже ніколи не повториться. Тому такі людські якості найбільш потрібні молоді.
— Мамо, нам сьогодні таке домашнє завдання задали, — гукнула я до мами, щойно переступила поріг дому, повернувшись зі школи. — Яке, мабуть, щось цікаве? — запитала вона. — Я маю написати твір про те, ким я хочу стати. — Це чудово. І ким же ти мрієш стати? — поцікавилася мама. — Не знаю, мамо, я ще не вирішила, — знітилася я. — Нічого, в тебе ще буде час визначитися із цим. А хочеш, я розповім тобі, як я мріяла стати лікарем? — Авжеж, розкажи, будь ласка, залюбки послухаю, — зраділа я. — Так от, коли я була років на п'ять меншою від тебе, я мріяла стати лікарем. Улітку я іноді тиждень-два гостювала у бабусі. Там жила моя двоюрідна сестра Валя і менший братик Іванко. — Це та тітка Валя, що на Полтавщині живе? — Так, саме вона. Разом із нею ми гралися "в лікарню". Виготовляли різні ліки, настойки — з трав, ягід, — і лікували ними ляльок, кошенят чи курчат. Дуже захоплювала нас ця гра. — І що, ви справді давали ті ліки кошенятам та курчатам? — запитала я. — Та ні, то ми так уявляли — малі зовсім були. А одного разу ми з Валею ви¬рішили зробити операцію. Вона була хворою, а я — лікарем-хірургом і мала вида¬лити їй апендикс. Звичайно, все було лише грою. За лікарню нам правила така собі халабуда, яку ми побудували з гілок і вкри¬ли ряднами. Тут ми й відкрили хірургічне відділення. Валя оголила свій живіт, а я взяла старенький ніж, яким ми кришили траву для ліків, і вже прискіпливо поча¬ла вивчати її живіт, де ж має бути той апендикс? Саме цієї миті до нас зазирнула тітка Галя, Валина мама. — Ой, лишенько! Що ж ви тут робите? — злякано вигукнула вона. — У нас тут лікарня, — дружно відповіли ми. — А ніж вам навіщо? — зжахнулася вона. — Та ми операцію вирішили зробити, апендикс видалити, — пояснили ми. — Я вам покажу операцію! Це ж треба таке вигадати! - Але ж це не насправді, ми тільки гралися, — почали виправдовуватися ми. Та все ж таки нам дісталося на горіхи. Тепер, коли я вже доросла і сама стала матір'ю, я зрозуміла, чого так перелякалася тітка Галя, побачивши тоді нас. А нам було невтямки, за що ж воно перепало, — закінчила свою розповідь мама. Насамкінець я хочу сказати, що моя мама таки стала лікарем-хірургом і вже багатьом людям врятувала життя. Я ще не знаю, ким хочу стати, тож вирішила на¬писати твір про маму. її мрія здійснилася!
Сучасна молодь дуже прогресивна. Вона значно активніша та свідоміша за попереднє покоління. Проте інколи молоді не вистачає чуйності та співчутливості. Звичайно, це стосується не кожного. Але у сучасному світі люди стають егоїстичнішими. Наприклад, дуже рідко хто допомагатиме простому перехожому, який потребує цього. Століття інформаційних технологій, що захопило людину, робить її жорстокішою. Молодь сьогодні просто перестає на вулицях зважати на те, що їх оточує. Всупереч цим негативним сторонам, сучасна молодь може виховати в собі більше позитивних якостей. Адже молоді люди дуже енергійні, активні та цілеспрямовані.
Хорошим людям властива доброта. Це те, що допомагає нам любити ближніх, відчувати їх, піклуватися про них. Добра людина завжди знайде собі друзів, сам стане другом для багатьох. Чи багато сьогодні володарів такої якості? На жаль, менше, ніж хотілося б. Навколо багато облудників, які покажуть зуби в будь-який момент.Кращі людські якості - це відкритість, дружелюбність, товариськість. Люди не повинні бути схожі на равликів, які прагнуть сховатися в своїх мушлях - вони повинні постійно контактувати один з одним, спілкуватися, будувати відносини. Ті проблеми, які не можуть бути вирішені в поодинці, вдвох вирішуються моментально.Негативні людські якості - замкнутість, нетовариськість, обмеженість. Люди в наш час часто замикаються в собі, замінюють спілкування з реальними людьми Інтернетом. Вони звикають жити на самоті і навіть вчаться не відчувати себе обділеними. Оточуючих боятися не варто.Враховуючи і беручи до уваги все сказане вище, ми також повинні визнати, що молодь завжди повинна залишатися собою. Вміння веселитися, радіти життю, шукати позитив і нові можливості – це те, що відрізняє молодих людей від усіх наступних за ними поколінь. Не потрібно боятися отримувати від життя радість і задоволення. Іноді саме молоді роки служать тим самим часом, який є самим радісним, приємним і таким, що приносить задоволення. Коли людина дорослішає, у її житті з’являються нові проблеми, можливо, якісь неприємності тощо, що позбавляє її можливості насолоджуватися своїм життям так, як раніше. Тому потрібно користуватися для всього цього тільки своєю молодістю – ця приємна пора вже ніколи не повториться. Тому такі людські якості найбільш потрібні молоді.
Объяснение:
Как-то так)
— Яке, мабуть, щось цікаве? — запитала вона.
— Я маю написати твір про те, ким я хочу стати.
— Це чудово. І ким же ти мрієш стати? — поцікавилася мама.
— Не знаю, мамо, я ще не вирішила, — знітилася я.
— Нічого, в тебе ще буде час визначитися із цим. А хочеш, я розповім тобі, як я мріяла стати лікарем?
— Авжеж, розкажи, будь ласка, залюбки послухаю, — зраділа я.
— Так от, коли я була років на п'ять меншою від тебе, я мріяла стати лікарем. Улітку я іноді тиждень-два гостювала у бабусі. Там жила моя двоюрідна сестра Валя і менший братик Іванко.
— Це та тітка Валя, що на Полтавщині живе?
— Так, саме вона. Разом із нею ми гралися "в лікарню". Виготовляли різні ліки, настойки — з трав, ягід, — і лікували ними ляльок, кошенят чи курчат. Дуже захоплювала нас ця гра.
— І що, ви справді давали ті ліки кошенятам та курчатам? — запитала я.
— Та ні, то ми так уявляли — малі зовсім були. А одного разу ми з Валею ви¬рішили зробити операцію. Вона була хворою, а я — лікарем-хірургом і мала вида¬лити їй апендикс. Звичайно, все було лише грою.
За лікарню нам правила така собі халабуда, яку ми побудували з гілок і вкри¬ли ряднами. Тут ми й відкрили хірургічне відділення. Валя оголила свій живіт, а я взяла старенький ніж, яким ми кришили траву для ліків, і вже прискіпливо поча¬ла вивчати її живіт, де ж має бути той апендикс? Саме цієї миті до нас зазирнула тітка Галя, Валина мама.
— Ой, лишенько! Що ж ви тут робите? — злякано вигукнула вона.
— У нас тут лікарня, — дружно відповіли ми.
— А ніж вам навіщо? — зжахнулася вона.
— Та ми операцію вирішили зробити, апендикс видалити, — пояснили ми.
— Я вам покажу операцію! Це ж треба таке вигадати!
- Але ж це не насправді, ми тільки гралися, — почали виправдовуватися ми. Та все ж таки нам дісталося на горіхи. Тепер, коли я вже доросла і сама стала
матір'ю, я зрозуміла, чого так перелякалася тітка Галя, побачивши тоді нас. А нам було невтямки, за що ж воно перепало, — закінчила свою розповідь мама.
Насамкінець я хочу сказати, що моя мама таки стала лікарем-хірургом і вже багатьом людям врятувала життя. Я ще не знаю, ким хочу стати, тож вирішила на¬писати твір про маму. її мрія здійснилася!