Твір-роздум у публіцистичному стилі на суспільну тему чи може одна людина пішовши проти думки змінити життя соціуму чи навіть хід історії
теза:
аргумент 1
приклад 1
аргументи 2
приклад 2
висновок

Кожне слово складається з основи і закінчення. Закінчення виявляємо просто - для цього змінюємо слово за відмінками. Змінна частина і буде закінченням. Наприклад: небо, неба, небу, небом. Незмінною частиною є "неб" - це основа слова, яка підкреслюється квадратною дужкою знизу. А "о" в слові "небо" є закінченням. Цю літеру беремо у квадратик.
Далі ми повинні визначити корінь слова і афікси, тобто суфікси, префікси. Для цього добираємо спільнокореневі слова: небо, небесний, піднебіння, небожитель. Як бачимо, "неб" об'єднує всі наведені слова - це і є корінь слова. Афіксів, тобто суфіксів, префіксів дане слово не має. Отже в нашому випадку основа слова і його корінь співпадатимуть. Корінь слова позначаємо округлою дужкою над "н

Ці слова І. Багряного в його романі «Сад Гетсиманський» передають дух жорстокої епохи в житті українського народу, епохи репресій та поневірянь, підозри та зради. Багряний узявся за розгляд такої непростої теми тому, що він сам був свідком цих подій: він був заарештований, довго знаходився у в’язниці, але йому все ж пощастило залишитися після всього цього живим. Отже, роман «Сад Гетсиманський» містить автобіографічні факти.
Назву «Сад Гетсиманський» було взято Іваном Багряним з Біблії. Сад Гетсиманський — місце, де Юда зрадив Христа. Зраджено було і головного героя твору Андрія Чумака. Він втік з табору, де знаходився за свої погляди, і повернувся додому на похорон батька. Але вдома він не встиг пробути і доби: до його хати приходять працівники НКВС і забирають Андрія з собою. По дорозі до в’язниці він помічає зміни рідного міста, де довго не був: кругом червоний колір, фарби облупилися. Колись цей колір був кольором революції, а тепер став кольором насильства і страху. Також він помічає зміни в обличчях людей. Люди «засмоктані, виснажені, обдерті. Зосереджені в собі, позначені тавром суворої професії». В’язниця знаходилась в Харкові на вулиці Раднаркомівській. Це велике місто теж змінилося, тепер Харків був «понурий, припорошений сажою і посипаний сміттям». Негативні враження Андрія доповнює зустріч з працівником НКВС товаришкою Нечаєвою. Нахабство, брутальні вислови з її вуст — все це не схоже на поведінку жінки, яка в уяві Андрія повинна бути лагідною та ніжною. Будинок управління НКВС називали «фабрика-кухня». Андрій чує, як працює конвеєр
«фабрики-кухні». Звідусіль чути стогін людей та страшні відгуки мордування. Органи безпеки знищують «ворогів народу». Ці «вороги народу» — найосвіченіші люди: інженери, професори, студенти, письменники
Єдина іх вина в тому, що вони мають здатність мислити, а не сліпо 
Іван Багряний детально досліджує всі дрібниці в’язничного життя. На п’ятистах сторінках роману він до дрібниць зображує побут в’язнів, засоби ведіння слідства, характеризує майже кожного героя цього твору, розповідає про звинувачення, які висувались в’язням. Читачу важко все це уявити, важко в це повірити, але все це дійсно відбувалося.
І от в таких умовах Андрій, зазнаючи страшних фізичних тортур, все ж не втрачає можливості мислити. Його не лякає тюрма, його не лякає його доля — його турбує й пече це прокляте запитання «Хто…?» Протягом всього перебування у в’язниці Андрій ніяк не ложе знайти відповіді на це питання. Він весь час аналізує своє становище, намагається знайти вихід для себе і для всіх цих невинних людей поряд з ним. Він хоче зрозуміти, для чого працює ця страшна машина згублення людських душ, кому це потрібно? Чим могли завадити державі ці найчесніші та найпорядніші люди? Але виходу звідси немає. Навіть той, хто «щиро зізнається» в своїх «злочинах», навряд чи залишиться живим. Кожного тут чекає загибель, мало хто зможе врятуватися. Але й вмерти тут можна по різному. Можна вмерти один раз — фізично, не підтвердивши свою винність. А коли людина визнає себе винною, вона вмирає двічі, перший раз — духовно, другий раз — фізично. Отже, єдине, що залишається Андрієві, — це витримати всі тортури і вмерти тільки фізично. Людина повинна витримати все, бо вона міцніша за цю систему, вона вища за неї. «Людина — найвеличніша з усіх істот». Замислюється Андрій і над тим нещастям, що трапилося з усіма цими людьми, які повинні приймати муки, не знаючи своєї вини, які віддали всі свої сили на збудування соціалістичної держави, сподіваючись на краще майбутнє. Разом з цим Андрій приходить до висновку, що людина — «найпідліша з усіх істот». Навіть лютий звір не знищує подібних собі. Людина ж має на це здатність: вона жорстоко катує та вбиває таких самих, як є сама, вона може зрадити свого брата чи друга заради власних інтересів чи поглядів. Чому людина здатна таке зробити? Це запитання люди ставили перед собою ще в Біблії.
Ось такі різні думки приходили в голову Андрієві під час його перебування у в’язниці. Від цих думок та жорстоких мордувань Андрій вже майже втрачав розум. Але йому все ж вдалося вистояти, бо він вірив, до останнього часу вірив в справедливість, навіть тоді, коли знаходився на межі життя та смерті. Він мав віру. І «тієї віри безмежної ніщо не в силі порушити, бо коли її порушити, то тоді прийде смерть, загибель для душі». Наприкінці свого перебування у тюрмі він дізнається, хто був Юдою. Це був отець Яків, який читав його матері Біблію у день приїзду синів додому. Андрієві стало після цього набагато легше, бо думка, що зрадив його хтось з братів, чи, може, його кохана Катря, думка, що гризла його увесь час, не була правдою. Потім Андрій дізнається, що всі його брати і сестра теж знаходяться в цій в’язниці і що Катря … збожеволіла. Ось якою ціною дісталася Андрієві ця перемога над страшною машиною смерті. Ціною Катерининого божевілля. Всім їм дали по двадцять років таборів, але Андрій все-таки зміг вистояти і залишитися людиною.