На дворі була страшна злива. Важкі краплі з гуркотом падали на підвіконня. На дворі булосвітло, майже як вдень, від блискавок. У каміні горить вогонь. Саме час для того, аби закутавшись в покривало, слухати цікаві або страшні історії. Як і завжди, дядько Степан збирає всіх дітлахів навколо себе і розпочинає свою розповідь: " Колись, коли я ще був юнцем, ми завжди на Івана Купала ходили до річки з дівчатами. Пускали на воду вінки і стрибали через вогнище. От і цього року ми вирішили святкувати це свято на березі. Я одягнувся у святкове вбрання: святкова вишиванка, штани і гарні, майже нові чоботи. Мати поблагословила на дорогу і я пішов по селу співаючи і скликаючи хлопців і дівчат. Усі мої друзі миттю вибігали зі своїх домівок, ставали коло мене і підспівували "наші пісні". Всі, навіть бідніші від інших, були гарно вдягнені, бо це було велике свято в наш час. Почали збігатись дівчата. В своїх нових вишиваних платтях, вони починали підспівувати своїми неймовірно-ніжними голосами. Усе це було схоже на спів професійного хору. Прийшовши на берег, ми з хлопцями відразу почали збирати хмиз для вогнища. А дівчата збирали найгарніші квіти в лугу для своїх вінків. Уже й вогонь палає і віночки сплетені, як тут ми помітили, що Михайла не вистачає. - Він же йшов з нами? - розгублено запитала Марічка. - Здається... - не второпав Іван. - Ой, людоньки, напевне його вкрали русалки! - сказала Олена, вона в нас вірила у все, про що тріпають люди. - Що ти мелеш?! - гиркнув Василь. - Чого віриш у всіляку дурницю? - Але... - ледь стримуючи сльози відказала Оленка. - Не сваріться! - втрутилась Тетянка - Зараз всі дружно підемо його шукати. Напевне, пішов глибше в ліс та й заблукав. Усі погодились, розбились на пари, щоб самому не йти, ніч все таки, і відправились на пошуки. Мені тоді випало йти з Катрею. Розумна дівка, гарна і не вірить у всяку нісенітницю. Йшли ми мовчки, аж тут: - Поглянь-но тільки. - звернула вона увагу. - Як гадаєш, що це? - вирішив порадитись я. - Схоже на сліди. - відповіла вона швидко й невимушено - Ходімо скоріш туди! - вона вказала напрямок, куди вели сліди. - Може покличемо інших? - Ти, що, злякався? - лукаво посміхаючись, запитала Катря. - Чому ти так вирішила? - і я побрів за нею. Пробираючись усе далі в ліс, ми помітили, що в кущах щось рухається. Я відразу вирішив, що це змія або ще яка звірина. Та дівчина не повірила і вирішила перевірити. Чесно сказати, це дуже добре, що вона наполягла на своєму, бо в кущах лежав Михась. Обіймаючи декілька гілочок хмизу, він спав, пошептуючи щось собі під носа. Ми з Катрею вирішили покликати усіх. І коли компанія була в повному складі, хлопець прокинувся. Спіймавши на собі наші погляди, він сором"язливо встав і мовчки пішов до берега. Всі йшли сміючись,бо не розуміли: як можна заснути посеред лісу? І ми з Катрею посміхаючись поглядали один на одного. Зізнаюсь, вона припала мені до душі. Після такої пригоди святкувати було ще веселіше. Дівчата спустили свої прекрасні віночки на воду і довго споглядали, як ті пливли за течією. А ми з хлопцями стрибали через вогнище і коли підійшли дівчата, я несподівано сам для себе схопив Катрю під руку і потягнув її до вогню. З тих пір ми часто проводили з нею час й завжди були разом". - закінчив свою розповідь дядечко. - Дядьку Степане, - раптом сказала Світланка - а Катря - це наша тітонька Катя? - Так діти мої. - посміхнувся дядько. - Я ж казав: "з тих пір ми з нею разом".
" Колись, коли я ще був юнцем, ми завжди на Івана Купала ходили до річки з дівчатами. Пускали на воду вінки і стрибали через вогнище. От і цього року ми вирішили святкувати це свято на березі.
Я одягнувся у святкове вбрання: святкова вишиванка, штани і гарні, майже нові чоботи. Мати поблагословила на дорогу і я пішов по селу співаючи і скликаючи хлопців і дівчат. Усі мої друзі миттю вибігали зі своїх домівок, ставали коло мене і підспівували "наші пісні". Всі, навіть бідніші від інших, були гарно вдягнені, бо це було велике свято в наш час. Почали збігатись дівчата. В своїх нових вишиваних платтях, вони починали підспівувати своїми неймовірно-ніжними голосами. Усе це було схоже на спів професійного хору.
Прийшовши на берег, ми з хлопцями відразу почали збирати хмиз для вогнища. А дівчата збирали найгарніші квіти в лугу для своїх вінків. Уже й вогонь палає і віночки сплетені, як тут ми помітили, що Михайла не вистачає.
- Він же йшов з нами? - розгублено запитала Марічка.
- Здається... - не второпав Іван.
- Ой, людоньки, напевне його вкрали русалки! - сказала Олена, вона в нас вірила у все, про що тріпають люди.
- Що ти мелеш?! - гиркнув Василь. - Чого віриш у всіляку дурницю?
- Але... - ледь стримуючи сльози відказала Оленка.
- Не сваріться! - втрутилась Тетянка - Зараз всі дружно підемо його шукати. Напевне, пішов глибше в ліс та й заблукав.
Усі погодились, розбились на пари, щоб самому не йти, ніч все таки, і відправились на пошуки. Мені тоді випало йти з Катрею. Розумна дівка, гарна і не вірить у всяку нісенітницю. Йшли ми мовчки, аж тут:
- Поглянь-но тільки. - звернула вона увагу.
- Як гадаєш, що це? - вирішив порадитись я.
- Схоже на сліди. - відповіла вона швидко й невимушено - Ходімо скоріш туди! - вона вказала напрямок, куди вели сліди.
- Може покличемо інших?
- Ти, що, злякався? - лукаво посміхаючись, запитала Катря.
- Чому ти так вирішила? - і я побрів за нею.
Пробираючись усе далі в ліс, ми помітили, що в кущах щось рухається. Я відразу вирішив, що це змія або ще яка звірина. Та дівчина не повірила і вирішила перевірити. Чесно сказати, це дуже добре, що вона наполягла на своєму, бо в кущах лежав Михась. Обіймаючи декілька гілочок хмизу, він спав, пошептуючи щось собі під носа. Ми з Катрею вирішили покликати усіх. І коли компанія була в повному складі, хлопець прокинувся. Спіймавши на собі наші погляди, він сором"язливо встав і мовчки пішов до берега. Всі йшли сміючись,бо не розуміли: як можна заснути посеред лісу? І ми з Катрею посміхаючись поглядали один на одного. Зізнаюсь, вона припала мені до душі.
Після такої пригоди святкувати було ще веселіше. Дівчата спустили свої прекрасні віночки на воду і довго споглядали, як ті пливли за течією. А ми з хлопцями стрибали через вогнище і коли підійшли дівчата, я несподівано сам для себе схопив Катрю під руку і потягнув її до вогню. З тих пір ми часто проводили з нею час й завжди були разом". - закінчив свою розповідь дядечко.
- Дядьку Степане, - раптом сказала Світланка - а Катря - це наша тітонька Катя?
- Так діти мої. - посміхнувся дядько. - Я ж казав: "з тих пір ми з нею разом".