У якому році укладено документ,
Витяг із якого подано
нижче?«..Ми, генеральна
старшина, Кошовий отаман і все
Вiйсько Запорозьке...
постановили 3 ...гетьманом таке
право... в Запорозькому Війську:
щоб у Вітчизні нашій першими
радниками була генеральна
старшина, ...за ними городові
полковники... І з тими
генеральними особами мають
радитися гетьман та його
наступники про цілісність
Вітчизни, її загальне добро...
нічого без їхнього дозволу... не
зачинаючи приватною владою... і
до завершення не доводячи...» *
Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: "Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні". Для поета рідна земля була святою, він так щиро ї любив! Але його житТєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — "На нашій своїй землі". Та перед цими рядками є й інші: "На нашій славній Україні". З одного боку, Україна славна і наша, азіншого — все-таки, "не своя", бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: не вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від іїї праці може не залишитися й "малого сліду". Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що "малого сліду не покину" на Україні і що його "не пом'яне батько з сином". Навіщо ця "маска" ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Biciмнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п'яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні П, окраденую збудять... Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію "Мені однаково, чи буду..." зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію "Мені однаково, чи буду...", тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша "Мені однаково, чи буду.." У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо рoсійські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з Їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: ...Як Україну злії люде Присплять, лукаві, ї в огні п, окраденую, збудять... Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається:
Милосердя… Ми часто чуємо це слово, та не завжди усвідомлюємо його значення. Що ж означає «бути милосердним»? На мою думку, людина обов’язково повинна мати таку якість, як милосердя, адже саме вміння співчувати, допомагати тому, хто потрапив у складну ситуацію і робить людину людиною.
Сьогодні світ змінився. Кожен намагається досягти своєї мети, часто просто йдучи по головам інших. Чи потрібне зараз милосердя, адже його прояв дехто вважає проявом слабкості? На мою думку, кожен з нас замислювався над цим питанням.
Для того, щоб бути милосердним, потрібно вміти прощати, бути щирим та справедливим. Чи є у нас ці якості? Як на мене, милосердя – це прояв великодушності навіть до того, до кого не завжди хочеться його проявляти. Виявляти милосердя нелегко. Сьогодні багато різноманітних благодійних фондів, багато заможних людей жертвують до них чималі суми грошей. Так, це милосердя. Таким чином вони допомагають хворим дітям, тим, хто постраждав від стихійних лих та іншим. Але часто це робиться для того, щоб підвищити свої рейтинги або зменшити податки. Звичайно, тим, кому вони допомагають, це неважливо, для них це інколи останній шанс. Але чи проявляють ці добродії милосердя у своїй душі? Як на мене, навряд чи.
Мало таких людей, яких дійсно можна назвати милосердними. Адже всі ми співчуваємо дітям, хворим на невиліковні хвороби, але коли показують по телебаченню ролики, у яких вони та їхні батьки просять про до , найчастіше ми перемикаємо телеканал «щоб не засмучуватись». Чи часто ми намагаємось до , хай навіть зовсім незначною сумою грошей?.. Кожен сам знає відповідь на це питання. Ми всі милосердні на словах.
Та є у світі і приклади справжнього милосердя, самовідданості іншим. Усі знають про Матір Терезу, яка усе своє життя присвятила до і бідним та знедоленим. Її ім’я сьогодні є тотожним слову «милосердя». Ця жінка дійсно робила дива: вона збирала гроші та гуманітарну до постраждалим від усіляких стихійних лих, піклувалася про хворих… А найголовніше – вона робила це від душі. Кажуть, вона зцілювала словом. І це дійсно так, адже слово, яке сповнене співчуття та доброти справді лікує будь-які душевні рани і допомагає вилікувати фізичні.
Тож чи потрібно сьогодні бути милосердним? Як на мене, кожен сам має вирішити для себе це питання. Але не слід забувати про те, що саме вирізняє людину, робить її людиною. Зараз мало хто до бабусі перейти через дорогу, підійде до незнайомої людини, якій раптом стало зле. Люди стали злими, їм немає діла до чужих проблем чи турбот. Кожен думає лише про себе, про власне благополуччя, прагне покращити своє життя. А мені здається, що саме милосердя в наш час нам найбільше не вистачає.
Объяснение: