Ядуже люблю золоту осінь. у цей час можна збирати гарні букети з листя і засушувати їх між сторінками книжок. а взимку раптом знайдеш золотистий подарунок з вересня і згадаєш ці чудові дні. в такий час приємно погуляти по лісі з кошиком, збираючи гриби. золота пора — остання можливість викупатися в річці, сходити в похід або на пікнік. себе прогулянкою на човні. так просто пройтися без шапки, відчуваючи, як вітер куйовдить волосся. а потім наступають похмурі та дощовиті дні. серце наповнюється солодкою тугою й очікуванням снігу. а як приємно сидіти в светрі біля вікна з чашкою гарячого чаю, гарною книгою і дивитися у вікно, за яким нещадно б’ють великі краплі дощу! без сумнівів, осінь — моя улюблена пора року.
Кожна людина несе відповідальність навіть за ті вчинки, які вона не зробила. Бо якщо вона – частина суспільства, то відповідальність падає також і на неї. Від цього нікуди не дітись. Хоча це й деякою мірою не зовсім справедливо, однак без цього неможливо досягнути поставлених цілей, вивести спільноту на вищий рівень моральності. Ми звикли жити погано і не можемо повірити в те, що наше життя якось можна покращити. Нам не вистачає віри, що ми самі маємо владу над нашею долею. То про яку тоді відповідальність можна говорити?! Гадаючи, що кожен відповідає сам за себе, нам живеться легше. Але насправді це не так. Кожен відповідає за вчинки, ідеї, принципи суспільства, у якому він живе. З цим можна не погоджуватись, в це можна не вірити, але такі наша невіра ще більш підтверджують мою теорію. Людина найбільше боїться трьох речей: старості, смерті і відповідальності. Та якщо із першими двома фобіями не можна боротися, то із боязнею відповідальності можна і треба вести боротьбу. Інакше така наша безхребетність може призвести до втрати особистості, чого нам усім дуже не хотілося б. Працюймо над собою і не забуваймо про те, що ми - лише тінь того, ким ми маємо бути.
