У мiру розвитку комп*ютерних технологiй,це питання стае дедалi актуальнiшим,так як з*явились електроннi книги,якi бiльш доступнi i зручнi в пошуках потрiбноi iнформацii.На мою думку,не дивлячись на це ,друкована книга не зникне.Людство вже переживало схожi етапи свого розвитку:коли переходило вiд усного слова до писемностi,вiд писемностi до друку.Якщо ми глянемо на сучасну людину,то в нiй не вiдмерли нi усна,нi писемна .нi звукова форми.Не вiдiмре i друкована,книга збереже себе у певних функцiях,передусiм -як буттева цiннiсть,фактор культури
Народ — це дух, це заповіти батьків, відповідальність за те, чим вони жили й за що боролися, за саму пам’ять про них і за ту землю, якою вона була, це гордість за все, що звершене попередниками, це сором за все добре, що втрачене, загублене, від чого відцуралися, це надії на майбутнє, бажання прославити свій народ, зробити його могутнішим. Але це й матеріальна культура, передана в спадок. Від материнських пісень над колискою до могил і пам’ятників. Доля тяжко позбиткувалася над нами: ми не маємо могил ні Сагайдачного, ні Богуна, ні Кривоноса, ні Палія, ні Гонти, ні Залізняка — нічиєї, крім могили Івана Сірка, та й ту зуміли спаплюжити нерозумні чи лихі люди. Що ж маємо ми як народ, як нація? Що творить нашу національну гордість, якщо все понищено? Творить нас наша пам’ять, закладена в народних піснях, переказах, легендах. Саме пам’ять народу робить нас людьми.
Так, людина створила культуру. Створила мову, пісню, книгу, архітектуру, живопис, літературу. А тепер вона зберігає свої надбання із століття в століття, і ці здобутки культури, власне, і є ознакою нашої приналежності до людського роду, ознакою нашого творчого генію.
Ми створили мову, а тепер мова творить нас, змушує нас мислити певними конструкціями й означеннями, нав’язує нам певне світобачення. Отже, ми існуємо в мові так само, як мова існує в нас.
І користуватися мовою, виявляється, не так вже й просто. Всебічному розвиткові особистості сприяє висока культура мови. Це вміння, по-перше, правильно розмовляти і писати і, по-друге, активно використовувати мовні знання і творчо застосовувати їх відповідно до обставин спілкування.
Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки тому, що цією мовою, засвоївши її змалку, вона користується повсякденно, а й тому, що рідна мова — це невід’ємна частка Батьківщини, голос свого народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі.
Мова — це не тільки засіб спілкування, а й природне джерело інформації про народ. Кожен українець, кожен громадянин України повинен досконало володіти українською мовою, спілкуватися нею скрізь, де цього вимагає душачи закон. Українець, який не знає своєї мови, не поважає себе, топче свою національну гідність. Разом із символікою мова — основний елемент нашої державності.
Володіння у всій повноті мовною лексикою в її обробленій і викінченій формі — це висока культура народу. Для цивілізованих народів національна мова — то їх гордість.
Наші предки стояли на високому рівні людської цивілізації, бо спілкувалися рідною мовою. Говорити українською мовою — це піднятися до високого рівня свідомості, особливо тепер, коли розбудовується наша держава. «Людина, байдужа до рідної мови, — дикун», — говорив російський письменник Паустовський. І доти матимуть нас за дикунів, допоки не відчуємо національної гідності, а відчуємо тоді, коли заговоримо рідною мовою.
Культура загалом творить наше світосприйняття, тобто те, що ми називаємо «картиною світу».
Протягом віків людина намагалася розгадати таємницю великого порядку Всесвіту, який давньогрецькі філософи тому й називали Космосом, бо це означало «порядок», «краса», тобто щось протилежне хаосу й потворності.
З найдавніших часів людина намагалася осмислити світ як ціле, відображаючи це у творах мистецтва — книгах, картинах, архітектурних спорудах. Цей спадок культури — і наше з вами бачення світу, його розуміння.
Надбанням нашої культури, тієї, що творить нас, є й усна народна творчість, або так звана усна словесність, яка в усіх народів розвивалася ще до створення писемності. Твори усної народної творчості виникали тоді, коли якась талановита людина давала творчий поштовх загальним думкам. Загал тоді підхоплював цей творчий імпульс і розвивав його. Про автора найчастіше в такому випадку забували, ніколи не згадували про нього, а пісня або інший твір усної народної творчості переходила з уст в уста, ставала надбанням усіх і кожного. Так здебільшого виникали всі фольклорні твори.
Неоціненними пам’ятками духовної скарбниці українського народу є думи та історичні пісні, в яких відбито героїчні й драматичні події його історії, звитяжної боротьби за визволення з-під соціального та національного гніту.
У родинних піснях виспівував наш народ свою буденність, переживання звичайної людини, її щастя й горе, кохання й страждання. І хіба не хвилюють нас ці пісні? Хіба не запам’ятовується на все життя материнська колискова, її ніжне слово, сказане до нас?
Культура — це ознака людської творчості, а людина — породження цієї культури. Отже, коло замкнене, а. коло, як відомо, є найдосконалішою у світі фігурою.
Гармонія існування людства заснована на його культурі.
Народ — це дух, це заповіти батьків, відповідальність за те, чим вони жили й за що боролися, за саму пам’ять про них і за ту землю, якою вона була, це гордість за все, що звершене попередниками, це сором за все добре, що втрачене, загублене, від чого відцуралися, це надії на майбутнє, бажання прославити свій народ, зробити його могутнішим. Але це й матеріальна культура, передана в спадок. Від материнських пісень над колискою до могил і пам’ятників. Доля тяжко позбиткувалася над нами: ми не маємо могил ні Сагайдачного, ні Богуна, ні Кривоноса, ні Палія, ні Гонти, ні Залізняка — нічиєї, крім могили Івана Сірка, та й ту зуміли спаплюжити нерозумні чи лихі люди. Що ж маємо ми як народ, як нація? Що творить нашу національну гордість, якщо все понищено? Творить нас наша пам’ять, закладена в народних піснях, переказах, легендах. Саме пам’ять народу робить нас людьми.
Так, людина створила культуру. Створила мову, пісню, книгу, архітектуру, живопис, літературу. А тепер вона зберігає свої надбання із століття в століття, і ці здобутки культури, власне, і є ознакою нашої приналежності до людського роду, ознакою нашого творчого генію.
Ми створили мову, а тепер мова творить нас, змушує нас мислити певними конструкціями й означеннями, нав’язує нам певне світобачення. Отже, ми існуємо в мові так само, як мова існує в нас.
І користуватися мовою, виявляється, не так вже й просто. Всебічному розвиткові особистості сприяє висока культура мови. Це вміння, по-перше, правильно розмовляти і писати і, по-друге, активно використовувати мовні знання і творчо застосовувати їх відповідно до обставин спілкування.
Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки тому, що цією мовою, засвоївши її змалку, вона користується повсякденно, а й тому, що рідна мова — це невід’ємна частка Батьківщини, голос свого народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі.
Мова — це не тільки засіб спілкування, а й природне джерело інформації про народ. Кожен українець, кожен громадянин України повинен досконало володіти українською мовою, спілкуватися нею скрізь, де цього вимагає душачи закон. Українець, який не знає своєї мови, не поважає себе, топче свою національну гідність. Разом із символікою мова — основний елемент нашої державності.
Володіння у всій повноті мовною лексикою в її обробленій і викінченій формі — це висока культура народу. Для цивілізованих народів національна мова — то їх гордість.
Наші предки стояли на високому рівні людської цивілізації, бо спілкувалися рідною мовою. Говорити українською мовою — це піднятися до високого рівня свідомості, особливо тепер, коли розбудовується наша держава. «Людина, байдужа до рідної мови, — дикун», — говорив російський письменник Паустовський. І доти матимуть нас за дикунів, допоки не відчуємо національної гідності, а відчуємо тоді, коли заговоримо рідною мовою.
Культура загалом творить наше світосприйняття, тобто те, що ми називаємо «картиною світу».
Протягом віків людина намагалася розгадати таємницю великого порядку Всесвіту, який давньогрецькі філософи тому й називали Космосом, бо це означало «порядок», «краса», тобто щось протилежне хаосу й потворності.
З найдавніших часів людина намагалася осмислити світ як ціле, відображаючи це у творах мистецтва — книгах, картинах, архітектурних спорудах. Цей спадок культури — і наше з вами бачення світу, його розуміння.
Надбанням нашої культури, тієї, що творить нас, є й усна народна творчість, або так звана усна словесність, яка в усіх народів розвивалася ще до створення писемності. Твори усної народної творчості виникали тоді, коли якась талановита людина давала творчий поштовх загальним думкам. Загал тоді підхоплював цей творчий імпульс і розвивав його. Про автора найчастіше в такому випадку забували, ніколи не згадували про нього, а пісня або інший твір усної народної творчості переходила з уст в уста, ставала надбанням усіх і кожного. Так здебільшого виникали всі фольклорні твори.
Неоціненними пам’ятками духовної скарбниці українського народу є думи та історичні пісні, в яких відбито героїчні й драматичні події його історії, звитяжної боротьби за визволення з-під соціального та національного гніту.
У родинних піснях виспівував наш народ свою буденність, переживання звичайної людини, її щастя й горе, кохання й страждання. І хіба не хвилюють нас ці пісні? Хіба не запам’ятовується на все життя материнська колискова, її ніжне слово, сказане до нас?
Культура — це ознака людської творчості, а людина — породження цієї культури. Отже, коло замкнене, а. коло, як відомо, є найдосконалішою у світі фігурою.
Гармонія існування людства заснована на його культурі.