Вибірковий диктант. Виписати фразеологізми, пояснити їхнє значення (для зручності фразеологізми виділяємо уривок ще двічі, усно його переказати, використовуючи виписані фразеологізми.

Моя величальна працелюбам великим, вони ніколи не переведуться на нашій землі. Вони, здається, не головами, а руками думають. Їхня думка називається то спеченим хлібом, то вишитою сорочкою, то іншою гарною справою. Ніколи вони задніх не пасуть, а тільки перед ведуть, вони не шукають осмаленого вовка, ловлять його самі. Ручаї поту з них цебенять усе життя, розливаються струмками, а далі річками, а потім Дніпром.

А ще моя величальна – чесним і совісливим, які заради свого доброго імені здатні багатство пустити за вітром, у вогні горіти і у воді тонути. Бо самою долею їм так судилося, щоб оберігали і шанували найдорожчий спадок, який їм від предків дістався. Це – честь і совість. Цей спадок вони мають зоставити дітям своїм, нащадкам далеким, аби честь і совість ніколи не переводилися серед народу.

Відомо, що яскравою, помітною і доволі ваго­мою є зовнішня велич людини — становище її в при­роді та в суспільстві. Проте зовнішня велич нічого не варта, якщо не спирається на внутрішні якості люди­ни, які являють цінність самі собою, незалежно від зовнішнього становища. У чому ж полягає внутрішня велич людини? Зві­сно, насамперед у розумі людини. Проте, на мою ду­мку, не тільки в ньому велич. Величною є йдуша людини. Ця велич не така яскрава і помітна здалеку. Проте з любов’ю ми згадуємо тих, хто щиро вірив і вірно кохав, хто відзначався вірністю своєму обов’язку, ніжністю і любов’ю, лагідністю і велико­душністю, безкорисливістю і самовідданістю. Як сві­дчення цього згадаймо роман О. Гончара «Собор», у якому письменник закликає «берегти собори душ своїх», чимало уваги приділяє зображенню духовної краси, величі людини і викриває негативні її прояви. Духовно багатими і чистими, величними постають перед нами Єлька і Микола, Вірунька й Іван, Ізот Ло­бода і Ягор Катратий. Розвинувши розумові здібності, але занедбавши моральність, людина стає черствою, жорстокою та егоїстичною, про що свідчить у романі таке уособ­лення непорядності, як Володька Лобода. У сутичці з тими, «…що без соборів у душі», Микола Баглай постає перед читачем «як той біблей­ський юнак, що вигнав осквернителів з храму». Отже, велич людини полягає не в розкоші, не в славі, не в кар’єрі, а в щедрості, досконалості її душі. Тож для моральної величі людини, як і для розумо­вої, — безмежне поле діяльності й постійного розви­тку. Але моральна велич ширша, бо вона доступна кожному, тоді як вершини розумового розвитку є до­лею талановитих.

 На передньому плані картини - буяння кольорів. Серед дуже дрібних ніжно-рожевих квітів три величезні червоні маки, поодинокі блакитні волошки, гілка синіх квітів.
 Виписане тоненьким пензликом листя разом із квітами сплітається у вінок. За квітами й хати не видно. Хіба що дві стріхи. Одна - з рівно викладених снопиків. Недаремно кажуть про солом'яну покрівлю: "Хата вшита соломою". Кожний снопик - ніби стібок, майстерно голкою. Над рівним рядком стібків - димар.
 Друга стріха, що виглядає з-за високих мальв, потемніла від часу. Солому притримують дві дерев'яні рейки.
 На другому плані картини височать два дерева. Вони виписані характерною для художниці технікою: дрібне листя оповите ніжно-зеленим туманцем. Цей ніжний колір гармонує з блакитним небом, на якому купчаться білосніжні хмари.