Аристократичний Тараканівський форт (Нова Дубенська фортеця) витонченістю своїх ліній нагадує зразки британської колоніальної архітектури, та ж плавність обрисів, велика кількість аркад і архітектурного декору. Прекрасна пам’ятка фортифікаційного мистецтва XIX століття, розташована на околиці села Тараканів Рівненської області, сьогодні спустошена і покинута. Крізь її стіни проростають дерева, кладка обсипається, а в темних сирих казематах панує тиша. Тараканівський форт – місто привидів.
Доля жорстоко обійшлася з фортом, який подавав великі стратегічні надії. Він нагадує весільного генерала, важливого, ошатного, але знаючого справжньої військової історії. Сьогодні фортеця, яка поступово згасає під вантажем часу та фізичних факторів має погану славу – тут блукають люди, божеволіють годинники, а ночами лунають звуки стройового маршу. Саме контраст фатальної краси і прихованої небезпеки привертає до казематів і підземелля форту туристів-сталкерів, які намагаються розгадати містичні таємниці цитаделі та відкрити завісу її легендарного минулого. Крізь її стіни проростають дерева, кладка обсипається, а в темних сирих казематах панує тиша. Тараканівський форт – місто привидів.
У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. Кожна частина житла мала своє символічне значення. Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх. Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво. Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти. Під іконами стояв великий стіл, розрахований на численну родину: біля нього всі збиралися і коли їли, і коли вирішували важливі питання. На ньому завжди мала лежати прикрита рушником паляниця. Біля стола попід стіною стояла довга деревяна лава, а збоку його — велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо. Недалеко від печі ставився деревяний настил на стовпчиках — піл. На ньому спали, а вдень, прибравши постіль, його нерідко використовували для хатніх справ. Я ніколи не жила у такій хаті, але мої пращури передали мені, мабуть, святу любов до неї, бо трепетно хвилюється моє серце, коли чую слова: Хата моя, біла хата, Казко тепла й доброти…
Аристократичний Тараканівський форт (Нова Дубенська фортеця) витонченістю своїх ліній нагадує зразки британської колоніальної архітектури, та ж плавність обрисів, велика кількість аркад і архітектурного декору. Прекрасна пам’ятка фортифікаційного мистецтва XIX століття, розташована на околиці села Тараканів Рівненської області, сьогодні спустошена і покинута. Крізь її стіни проростають дерева, кладка обсипається, а в темних сирих казематах панує тиша. Тараканівський форт – місто привидів.
Доля жорстоко обійшлася з фортом, який подавав великі стратегічні надії. Він нагадує весільного генерала, важливого, ошатного, але знаючого справжньої військової історії. Сьогодні фортеця, яка поступово згасає під вантажем часу та фізичних факторів має погану славу – тут блукають люди, божеволіють годинники, а ночами лунають звуки стройового маршу. Саме контраст фатальної краси і прихованої небезпеки привертає до казематів і підземелля форту туристів-сталкерів, які намагаються розгадати містичні таємниці цитаделі та відкрити завісу її легендарного минулого. Крізь її стіни проростають дерева, кладка обсипається, а в темних сирих казематах панує тиша. Тараканівський форт – місто привидів.
Объяснение:
У давнину наші предки називали Берегинею своє житло, бо воно оберігало не лише від холоду, від зла, але й берегло чистоту людської душі. Кожна частина житла мала своє символічне значення. Піч символізує собою родинне вогнище і була священна, як мати. Вона обігрівала, годувала всіх. Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. На покуті садили почесних гостей, молодих під час весілля, там же ставили дідуха на Різдво. Прикрасою житла служили вишиті рушники. Їх вішали над дверима, над вікнами, стелили на столі, але найкрасивішими обов’язково накривали ікони. Прикрашали хату і настінними малюнками, які служили і прикрасою, й оберегами. Малюнками розписували піч, припічки, вкладаючи свій щедрий талант у колоритні орнаменти. Під іконами стояв великий стіл, розрахований на численну родину: біля нього всі збиралися і коли їли, і коли вирішували важливі питання. На ньому завжди мала лежати прикрита рушником паляниця. Біля стола попід стіною стояла довга деревяна лава, а збоку його — велика скриня, куди складався одяг, рушники тощо. Недалеко від печі ставився деревяний настил на стовпчиках — піл. На ньому спали, а вдень, прибравши постіль, його нерідко використовували для хатніх справ. Я ніколи не жила у такій хаті, але мої пращури передали мені, мабуть, святу любов до неї, бо трепетно хвилюється моє серце, коли чую слова: Хата моя, біла хата, Казко тепла й доброти…