Природа в житті людини відіграє як матеріальне, так і духовне значення. Матеріальне, бо власне природа дає нам їжу, житло, одяг. І здавалося б, ця думка дуже проста, тому, дотримуючись цього погляду, людина повинна б бути вдячною природі. Якщо немає такого почуття, то принаймні треба розуміти таку просту річ: не доглядаючи, не удобрюючи поле, нічого сподіватися, що наступного року в тебе буде хліб на столі.
Духовне значення природи в житті людини, на мою думку, почало втрачатися давно, коли людина стала більше приділяти уваги собі, своєму внутрішньому світу, а не своїм стосункам із зовнішнім світом. Колись дайбожичі, або язичники, не відділяли себе від природи, вони жили в ній і з нею. І характер поведінки, і навіть одяг були гармонійними з природою. Нині ж, чим більше викликів ми робимо, наприклад, у одязі, чим більше ми дотримуємося певної моди, а не гармонійного поєднання зручного й естетичного, тим більше ми відділяємося від природи. Природа не стає нам матір'ю, ким вона була для наших пращурів. А ми, як ті невиховані безбатченки, поводимося непристойно й ненависно. Терпіння природи не безмежне. Вона буде протестувати й посилатиме нам страшні попередження, наприклад Чорнобильська трагедія — це одне з таких попереджень. Та все ж таки я вірю в духовне відродження людини, адже вона приходить у цей світ безгрішним малям. Треба тільки частіше нагадувати людям, що вони — діти природи, її маленька частка.
За традицією ми всім класом двічі на рік, восени і навесні, виїжджаємо на природу. Набираємо продуктів, беремо м’ячі, гітару і, звісно, магнітофон. Улюблене місце нашого відпочинку – один із мальовничих берегів річки. Ось цього разу ясним осіннім днем ми розташувалися біля води, і раптом Льоша тихенько сказав: ? – Дивіться, хтось пливе.
Самого плавця ми побачили не одразу. Його присутність виказували лише круги, що розходилися по воді. Це була якась велика тварина. Над водою видні-лася голова і задня частина тулуба. Складалося враження, нібито поруч пливуть два невеликих темних предмета.
- Та це ж бобер! – вигукнув хтось із хлопців.
- Так, точно він, – підтвердила вчителька Інна Василівна. – Бобер – це тварина з цінним хутром. Бобра занесено до Червоної книги України. Дивіться, як гарно пливе.
Допливши до берега, бобер звернув до білого латаття і тут зник під водою. За кілька секунд він знову з’явився на поверхні води, цього разу тримаючи в зубах щось схоже на уламок товстого ціпка. Він діловито виліз на берег і почав гризти свою ношу. Це було кореневище білого латаття. Доки бобер снідав, ми розглядали його.Він нагадував звичайну мишу, але збільшену у десятки разів. Вирушаючи додому, ми довго озиралися на те місце, де побачили бобра. Хтось сказав:
Природа в житті людини відіграє як матеріальне, так і духовне значення. Матеріальне, бо власне природа дає нам їжу, житло, одяг. І здавалося б, ця думка дуже проста, тому, дотримуючись цього погляду, людина повинна б бути вдячною природі. Якщо немає такого почуття, то принаймні треба розуміти таку просту річ: не доглядаючи, не удобрюючи поле, нічого сподіватися, що наступного року в тебе буде хліб на столі.
Духовне значення природи в житті людини, на мою думку, почало втрачатися давно, коли людина стала більше приділяти уваги собі, своєму внутрішньому світу, а не своїм стосункам із зовнішнім світом. Колись дайбожичі, або язичники, не відділяли себе від природи, вони жили в ній і з нею. І характер поведінки, і навіть одяг були гармонійними з природою. Нині ж, чим більше викликів ми робимо, наприклад, у одязі, чим більше ми дотримуємося певної моди, а не гармонійного поєднання зручного й естетичного, тим більше ми відділяємося від природи. Природа не стає нам матір'ю, ким вона була для наших пращурів. А ми, як ті невиховані безбатченки, поводимося непристойно й ненависно. Терпіння природи не безмежне. Вона буде протестувати й посилатиме нам страшні попередження, наприклад Чорнобильська трагедія — це одне з таких попереджень. Та все ж таки я вірю в духовне відродження людини, адже вона приходить у цей світ безгрішним малям. Треба тільки частіше нагадувати людям, що вони — діти природи, її маленька частка.
? – Дивіться, хтось пливе.
Самого плавця ми побачили не одразу. Його присутність виказували лише круги, що розходилися по воді. Це була якась велика тварина. Над водою видні-лася голова і задня частина тулуба. Складалося враження, нібито поруч пливуть два невеликих темних предмета.
- Та це ж бобер! – вигукнув хтось із хлопців.
- Так, точно він, – підтвердила вчителька Інна Василівна. – Бобер – це тварина з цінним хутром. Бобра занесено до Червоної книги України. Дивіться, як гарно пливе.
Допливши до берега, бобер звернув до білого латаття і тут зник під водою. За кілька секунд він знову з’явився на поверхні води, цього разу тримаючи в зубах щось схоже на уламок товстого ціпка. Він діловито виліз на берег і почав гризти свою ношу. Це було кореневище білого латаття. Доки бобер снідав, ми розглядали його.Він нагадував звичайну мишу, але збільшену у десятки разів.
Вирушаючи додому, ми довго озиралися на те місце, де побачили бобра. Хтось сказав:
- До побачення, боброва річко!