ВИПРАВИТИ ПОМИЛКИ Так цілу довгу темну ніч Шимон сторожує. Мережку за мережкою ниже, настрочує Шимонова уява. Думка за думкою картина за картиною пробігають перед ним живі та яскраві, мов на весняному всонні. А в кожусі, в повстяках йому тепло. Вгрівшись, він мо' й задрімав би, мо' й заснувби, дак Сонині слова, Сонині докори дратують його, мов оси, і він думкою провадить суперечку з нею, довго провадить: то вмовляє, то нахваляється; то висміює з її не розумних запиречень, то, врешт почикать трохи, як член профспілки як людина, що має червону книжечку. А вранці, здаючи ларка, Шимон чогось зхвильований. Прикажчики балакають до нього, а він словами плутає і дуже поспішаєтся до дому йти. Зігнувся чогось, закладає руки в рукава, а пустившись іти боїться назад озирнутись. Прикажчики переглянулись один з одним, підморгнули один одному і гукнули Шимона, щоб вернувся.

Я хочу сказати що потрібно цінувати кожну мить-бо життя таке коротке.Час минає. Секунда за секундаю ми старішаємо. Час нас віділля від трипільського гончара, що робить добру справу. Час минає, скрізь пальці роботящої людини, історія плине і ми не замислюємось яке життя коротке. Людина не замислюэться, що для неї гроші це б нормального прожиття. А дріб’язкові сварки і щоддене сидіння перед інтернетом – марнування і не цінування власного життя. А роблячи добрі справи,завжди пам’ятай про те що, саме ми творимо своє щастя наших дітей та внуків. Народ говорить: що цінування власного життя це і є головний скарб в пам’яті людини. Старі люди більш розуміють всі барви життя, оскільки вони розуміють,що вони своє життя прожили. Все в житті нам дається тільки раз: народження, дитинство, молодість і як не прикро старість. Читаючи хороші, мудрі, старі книги ми завжди розуміємо цінність життя взагалі. Потрібно прислухатись да старих людей вони завжди цінують моменти свого життя. Завжди пам’ятайте своїх батьків цінуйте їх адже вони цінують вас, і надіються, що ви також це будете робити. Це і є головна ціль прожити своє життя не марнуючи його, а прожити з високо піднятою головою все життя, і не втратити жодної хвилини.

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?

Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. 

Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.