Я дуже люблю дивитися кіно, особливо комедії. Вони чудово підіймають настрій. А крім того, так добре посміятися разом з друзями чи рідними, передивляючись улюблену стрічку!
Мій улюблений фільм — «За двома зайцями», знятий за однойменною драмою М. Старицького. Я можу дивитися його хоч щодня, і мені ніколи не буває нудно. Цей фільм дуже смішний, причому смішні не лише ситуації, в які потрапляють герої, а й їхня мова, зовнішність, поведінка.
Головний герой, Свирид Петрович Голохвастов, щоб не збанкрутіти, вирішує одружитися з багатою дівчиною — Пронею Прокопівною Сірко. Але Проня негарна й нерозумна. Вона трохи повчилася в інституті для шляхетних дівчат і вважає себе зразком гарної поведінки й моди, світською левицею. Голохвастову насправді подобається двоюрідна сестра Проні, Галя, бідна, але красива й вихована дівчина. Та Галя, по-перше, не звертає на Свирида уваги, а по-друге, не має грошей. Тож брати з нею шлюб невигідно. Отже, Голохвастов женеться за двома зайцями, та жодного не ловить — його брехня виходить на світ Божий саме в день весілля з Пронею. Мені дуже шкода в цій сцені Проню: може, вона й дурнувата, погано вихована та не має смаку, але ж вона справді кохала Свирида і сподівалася на щастя.Актори грають просто чудово гаючи за ними, дістаєш неймовірне задоволення. А скільки у фільмі каламбурів! Адже Свирид і Проня вдають із себе високоосвічених і культурних людей, якими вони насправді не є, тож їхні намагання створити гарне враження часто невимовно смішні. Фільм давно розійшовся на цитати: «Ваша папіроска скварчить», «Може, й нам роман завить?», «Мамо, надіньте чепчик», «Бачила тітку Секлету, так вона просила передати вам, що ви — падлюка» тощо.
Попри те що фільм «За двома зайцями» є блискучою комедією, він змушує замислитися над украй серйозними та важливими питаннями. Такі люди, як Голохвастов, на шляху до своєї мети не помічають нікого. Вони ладні зруйнувати людські життя й душі, аби досягти цілі, і не зазнають при цьому ніяких докорів сумління. Тож треба вміти розрізняти серед знайомих таких «голохвастових», не піддаватися на їхні лестощі та брехню, давати їм відсіч, зберігаючи вміння посміятися з себе і свою людську гідність.
Українська пісня... Вона є однією із святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною поетичною біографією.
З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.
Ми знаємо так докладно античну історію, історію Римської держави, бо її оспівали славетні поети — Гомер, Овідій, Вергілій. Наша ж історія, як сказала Ліна Костенко у романі "Маруся Чурай", написана "плугом, шаблею, мечем, піснями". Так, і піснями. А нашими Гомерами були народні співці — кобзарі. До нас дійшли імена найталановитіших із них. Це Остап Вересай, Федір Кушнерик, Євген Мовчан...
У давніх народних піснях відбилась відвага, волелюбність захисників народу, любов до рідної землі. Народна пам'ять зберегла імена деяких авторів давніх народних пісень. Найталановитіші з них — полтавчанка Маруся Чурай, козак Семен Климовський.
Плине час. Народжуються і вмирають люди, гине у вогні часу матеріальна культура. Але вічними і незнищенними залишаються духовні цінності, серед яких — пісня. Сучасні українці не втратили любові до народної пісні, вона живе в кожному домі.
У моїй сім'ї люблять і поважають народну пісню. Я чула їх змалку від бабусі, мами. Пісня згуртовує людей, очищає їхні душі, робить життя більш осмисленим, радіснішим і красивим. Наша пісня буде жити вічно.
Я дуже люблю дивитися кіно, особливо комедії. Вони чудово підіймають настрій. А крім того, так добре посміятися разом з друзями чи рідними, передивляючись улюблену стрічку!
Мій улюблений фільм — «За двома зайцями», знятий за однойменною драмою М. Старицького. Я можу дивитися його хоч щодня, і мені ніколи не буває нудно. Цей фільм дуже смішний, причому смішні не лише ситуації, в які потрапляють герої, а й їхня мова, зовнішність, поведінка.
Головний герой, Свирид Петрович Голохвастов, щоб не збанкрутіти, вирішує одружитися з багатою дівчиною — Пронею Прокопівною Сірко. Але Проня негарна й нерозумна. Вона трохи повчилася в інституті для шляхетних дівчат і вважає себе зразком гарної поведінки й моди, світською левицею. Голохвастову насправді подобається двоюрідна сестра Проні, Галя, бідна, але красива й вихована дівчина. Та Галя, по-перше, не звертає на Свирида уваги, а по-друге, не має грошей. Тож брати з нею шлюб невигідно. Отже, Голохвастов женеться за двома зайцями, та жодного не ловить — його брехня виходить на світ Божий саме в день весілля з Пронею. Мені дуже шкода в цій сцені Проню: може, вона й дурнувата, погано вихована та не має смаку, але ж вона справді кохала Свирида і сподівалася на щастя.Актори грають просто чудово гаючи за ними, дістаєш неймовірне задоволення. А скільки у фільмі каламбурів! Адже Свирид і Проня вдають із себе високоосвічених і культурних людей, якими вони насправді не є, тож їхні намагання створити гарне враження часто невимовно смішні. Фільм давно розійшовся на цитати: «Ваша папіроска скварчить», «Може, й нам роман завить?», «Мамо, надіньте чепчик», «Бачила тітку Секлету, так вона просила передати вам, що ви — падлюка» тощо.
Попри те що фільм «За двома зайцями» є блискучою комедією, він змушує замислитися над украй серйозними та важливими питаннями. Такі люди, як Голохвастов, на шляху до своєї мети не помічають нікого. Вони ладні зруйнувати людські життя й душі, аби досягти цілі, і не зазнають при цьому ніяких докорів сумління. Тож треба вміти розрізняти серед знайомих таких «голохвастових», не піддаватися на їхні лестощі та брехню, давати їм відсіч, зберігаючи вміння посміятися з себе і свою людську гідність.
З давніх-давен уславилася Україна піснями, які дбайливо, як найдорожча реліквія, передавалися від покоління до покоління. Михайло Стельмах писав, що пісня супроводжує українця від колиски до могили, бо не було значної події в житті народу, нема такого людського почуття, яке б не озвалося в українській пісні чи ніжністю струни, чи рокотанням грому. Український народ створив так багато пісень, що, якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя.
Ми знаємо так докладно античну історію, історію Римської держави, бо її оспівали славетні поети — Гомер, Овідій, Вергілій. Наша ж історія, як сказала Ліна Костенко у романі "Маруся Чурай", написана "плугом, шаблею, мечем, піснями". Так, і піснями. А нашими Гомерами були народні співці — кобзарі. До нас дійшли імена найталановитіших із них. Це Остап Вересай, Федір Кушнерик, Євген Мовчан...
У давніх народних піснях відбилась відвага, волелюбність захисників народу, любов до рідної землі. Народна пам'ять зберегла імена деяких авторів давніх народних пісень. Найталановитіші з них — полтавчанка Маруся Чурай, козак Семен Климовський.
Плине час. Народжуються і вмирають люди, гине у вогні часу матеріальна культура. Але вічними і незнищенними залишаються духовні цінності, серед яких — пісня. Сучасні українці не втратили любові до народної пісні, вона живе в кожному домі.
У моїй сім'ї люблять і поважають народну пісню. Я чула їх змалку від бабусі, мами. Пісня згуртовує людей, очищає їхні душі, робить життя більш осмисленим, радіснішим і красивим. Наша пісня буде жити вічно.
Тарас Шевченко пророчо сказав про це так:
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
Слава України.