Визначити речення, у якому підмет не виражений іменником

У ті між очеретами й кущами ліщини стеляться панорами горбів.

Україна – це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці.

І йому схотілось зайти всередину, блукати стежками, ступати ногою по шелесткому листю.

Білим інеєм чіпляється він за дерево, гладенькою кригою вистилає собі слід по снігу.

Серед інших типів односкладних речень узагальнено-особові вирізняються тим,

що вирішальною ознакою у їх встановленні є семантика конструкції.

Ступінь узагальнення особи буває різним. Найвищий він в афористичних висло­

вах (прислів’ях, приказках, загадках), частина яких являє собою односкладні узагаль­

нено-особові речення, наприклад: Слухай кожного, але не з кожним говори (Нар.

творчість); Стоїш високо — не будь гордим, стоїш низько — не гнися (Нар. творчість);

Вуглем полотна не білять (Нар. творчість); Учи народ, учися і в народу (Нар. твор­

чість); Учителя і дерево пізнають по плодах (Нар. творчість).

Дії і стани, про які йдеться в узагальнено-особових реченнях, є часто повторюва­

ними, властиві усім або багатьом особам. Вони типові, безпосередньо не стосуються

співрозмовника, мають узагальнене значення.

Форма головного члена узагальнено-особового речення може збігатися з формою

головного члена означено-особового речення (1,2 особи) та неозначено-особового

речення (3 особа). Тому на передній план при розрізненні цих структур виступає

семантичний чинник: якщо дія в означено-особовому реченні стосується конкретної

особи (осіб), у неозначено-особовому — кількох чи багатьох (а інколи й однієї) осіб, то

в узагальнено-особовому реченні дія може стосуватися будь-кого.

Узагальнено-особові речення можуть виражати такі значення:

• умовно-наслідкове: Здобудемо освіту — побачим більше світу (Нар. творчість);

• поради чи перестороги, застереження: Не хвались, як їдеш у поле, а хвались, як

їдеш з поля (Нар. творчість); Не хвали мене в вічі, не гудь поза очі (Нар.

творчість);

• можливості чи неможливості дії: Старого горобця на полові не обдуриш (Нар.

творчість); Шилом моря не нагрієш (Нар. творчість); Брехнею далеко не заїдеш

(Нар. творчість).

Нижчим ступенем узагальнення характеризуються структури, що означають дію

або стан самого оповідача і виражають в узагальненій формі його думки, пере­

живання, настрої. Мовець вживає форму другої особи замість першої, щоб

наголосити на типовості даної дії, яка стосується багатьох осіб, в т. ч. й самого мовця,

наприклад: Хапаєшся було там і тут. В канцелярії і до після півночі сидиш іноді

(А. Тесленко); Біля собору звернеш через майдан на свою заповітну Веселу, і вже ти

досяг мети (О. Гончар); Закохану людину одразу помітиш (О. Гончар); В голосі його

тиха зажура і стриманість, і ще щось таке, що відразу й не збагнеш (І. Цюпа).

381 I у и п м м т ц ч ю я бояин реченнях головний член може бути виражений:

II лнх щ«или у формі 2-ї особи однини теперішнього чи майбутнього часу, напри, і

ю м . Л т а а ся і не надитпися. дишеш і не надишешся тим чистим, гарячим і пахучіш

аваннршш (Леся Українка); Але як швидко побіля вогню не бігай — асе рівно обпечешся

(Т Тшгтжт н т л Куди не глянеш в даль оцю окресю — тут споконвіку скрізь лилася кроп

<Л Костенко); Що збереш за ці дні взимку місяцями годуватимеш ся (В. Козаченко);

2) яп сл о к м 2-ї особи множини, наприклад: Частин зерном сійт е поле, вродить

хяЛ ак море (Нар творчість). Ш укайте і знайдете (Декарт).

У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.  Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво в Щуро­град”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!”.

Подробнее - на -