Визначте тему, основну думку, тип і стиль мовлення. Виділіть основні авторські думки щодо задуму висловлювання. Запишіть у зошитах основні тези тексту.
Підготувати усний докладний переказ тексту, опрацьованого на уроці.
Чиї ж ми діти?
Батьки і діти, діти і батьки. Одвічний клубок, тісно змотаний у родовідну спілку. Протягом століть наш народ виробив і опрактикував мудрі моральні критерії цієї неперервності. Вони передавалися з покоління в покоління, залишаючи по собі добру чи оганьблену славу.
Добра пам’ять про батьків чи дідусів, матерів або бабусь завжди переходила і на їхніх нащадків. Саме це змушувало більшість людей увічнитися в родоводі. Але траплялися й протилежні випадки — людський осуд одного з пращурів міг також причепитися і до дітей. І хоч вони в тому не були винні, іменне тавро переходило з покоління в покоління, особливо на тих, хто успадкував риси такого характеру.
Родовідна пам’ять — явище у традиційному вкраїнському побуті унікальне, але, на жаль, майже не досліджене. Очевидно, мало хто вже знає, що було за обов’язок знати поіменно свій родовід від п’ятого чи навіть сьомого коліна.
Пам’ять про своїх пращурів — не забаганка і тим паче не данина моді. Це була природна потреба триматися свого родоводу, оберігаючи в такий іб сімейні реліквії й традиції та передаючи їх у спадок наступним поколінням. Тих, хто цурався чи нехтував історичною пам’яттю, зневажливо називали: «Людина без роду-племені».
Ось так з роду-віку й співіснував тісний взаємозв’язок: батьки намагалися передати в спадок своїм дітям не тільки навички до праці та поведінки, але й залишити добру пам’ять про самих себе; діти ж мали за обов’язок дотримувати й далі розвивати родовідні звичаї. Так привселюдно створювався колективний літопис родинної звичаєвої пам’яті як одна з форм суспільної поведінки. Адже дитина, не засвоївши родовідних цінностей, не все житія залишиться Іваном, який не знатиме свого роду-племені, чиїх батьків він дитя. Звідси й зневажливе ставлення до отчого вогнища, батьківського слова, авторитету старших. На сьогодні вже втратили свою першооснову ввічливі форми вітань, зникли з ужитку вияви шляхетності, зникають традиції... А все це — наше духовне багатство, без якого самовтрачаємося, міліємо. Саме так: там, де руйнується моральний ланцюжок між поколіннями, неодмінно з’являються лагуни. Скільки вже сплодилося таких порожнин! Щоб зліквідувати їх, мусимо починати з першооснов і повертати народові його історичну пам’ять. І починати маємо з найсвятішого: хто ми і чиїх батьків діти?
СТАРЕНЬКА ХАТА ЦЕ СІМЕЙНЕ ГНІЗДЕЧКО, в якій колись народжувалися, росли, народжували дітей, ростили внуків та помирали.
Дуже важливо мати свою стареньку хату, те місце до якого завжди буде линути твоя душа, в якій живуть твої батьки чи рідні. н
Потрібно берегти рідну хати і тих хто живе в ній, адже твоє сімейне гніздечко, це щось темне і сокровене. саме в цій хаті ти вперше пішов, заговорив, навчився писати чи читати, весело сміявся чи проводив свій час з друзями чи батьками. Отже, бережімо рідну домівку, адже вона завжди додоє нам сили та енергії.
Объяснение:
Объяснение:
До побачення, школо! Закінчення навчального року - радісна подія для всіх - і для учнів, і для вчителів, і для батьків. Позаду уроки та іспити. У кожній школі, як правило, є учні, які досягли особливих результатів у навчальній діяльності: стали призерами і переможцями різних конкурсів, проявили себе. А допомагає в цьому учням вчитель, який не робить свою роботу, а робить її з душею, з відкритим серцем, знаходячи підхід до кожного учня. Музична школа - не виняток. Музика привчає дитину до щоденної праці, виховує в неї терплячість, силу волі, удосконалює емоції, дає особливе бачення навко...