"Страшні слова, коли вони мовчать". На перший погляд, звучить абсурдно. Не може слово мовчати. Чи може? Коли за кинутим між іншим "Вибач" нема розкаяння, коли за "Співчуваю" нема бажання до , коли "Люблю" не означає "Розумію, поважаю, ціную" - чи не страшні такі слова?
"Страшні слова ..., коли вони зненацька причаїлись". Коли сховали всю свою красу, свій безмір граней. Коли замість яскравого, глибокого, високого, сліпучого - перед тобою щось пласке, безформене, безлике, як сірі обшмульгані віками камінці при дорозі. Коли ти не можеш віднайти в огромі слів своє, бо "всі слова уже були чиїмись".
Слова страшні, коли ти не можеш покласти їх на музику своєї душі, бо душа не може віднайти сама себе. Вона перестала бути Сонячними Кларнетами - "пофарбована дудка зосталась". І мелодія вже не плине арфами, яблуневоквітно, сонцесяйно - вона ріже вухо, як "трактор в полі дир-дир-дир".
Страшні слова холодні, порожні, аморфні в бездушних бездарних устах. Та коли їх підхоплює той, хто вміє "вимовити вперше", вони лунають чарівною симфонією, стають "безсмертним доторком до душі"
Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Відповідь:
"Страшні слова, коли вони мовчать". На перший погляд, звучить абсурдно. Не може слово мовчати. Чи може? Коли за кинутим між іншим "Вибач" нема розкаяння, коли за "Співчуваю" нема бажання до , коли "Люблю" не означає "Розумію, поважаю, ціную" - чи не страшні такі слова?
"Страшні слова ..., коли вони зненацька причаїлись". Коли сховали всю свою красу, свій безмір граней. Коли замість яскравого, глибокого, високого, сліпучого - перед тобою щось пласке, безформене, безлике, як сірі обшмульгані віками камінці при дорозі. Коли ти не можеш віднайти в огромі слів своє, бо "всі слова уже були чиїмись".
Слова страшні, коли ти не можеш покласти їх на музику своєї душі, бо душа не може віднайти сама себе. Вона перестала бути Сонячними Кларнетами - "пофарбована дудка зосталась". І мелодія вже не плине арфами, яблуневоквітно, сонцесяйно - вона ріже вухо, як "трактор в полі дир-дир-дир".
Страшні слова холодні, порожні, аморфні в бездушних бездарних устах. Та коли їх підхоплює той, хто вміє "вимовити вперше", вони лунають чарівною симфонією, стають "безсмертним доторком до душі"
Пояснення:
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.