Все ж таки, іди ж но, коли б то, так от, там би, отакий то, важкий таки, як от, нехай складає, учився б, почав би, хто зна скільки, ти ж, аби де, ні коли, щось, слід бо, таки тут, слухай но
Кожен з нас мріє зустріти справжнього друга, на якого можна покластися у скрутну мить. тільки як його розпізнати, цього друга? адже, коли в тебе все добре, коли ти щасливий, здоровий багатий, друзів довкола тебе - багато. і кожен переконує, що він - справжні і вірний. але, насправді, друг - не той, котрий з тобою у хвилини, коли тобі добре, коли ти щасливий. коли у твої двері постукала біда, коли ти справді потребуєш підтримки - моральної, фізичної, матеріальної, тільки тоді поруч з тобою залишиться вірний друг, готовий підставити своє плече. тому що ті, тимчасові, просто втечуть від тебе. їм не потрібен друг, якому треба , їх цікавлять лише ті, які будуть їм.
Іншу долю мало на україні мовне життя українського пролетаріату, точніше - українців-робітніків дореволюційного часу. ті з них, що являли собою пролетаріат у першому поколінні, були, як правило, вихідцями з селянства. їх вихідною мовною базою була говірка рідного села. але ця база не могла довго лишатися без змін: здійснюване українською мовою мовне життя робітника-українця, відірваного від мовної селянської стихії, з переселенням його (робітника) до зрусифікованого міста або заводського чи шахтарського селища, ставало ще вужчим, ніж мовне життя колишніх його односельчан. адже українською мовою такий робітник фактично міг користуватися тільки в своєму побуті, бо в усіх інших випадках (на виробництві, в різних установах, при зверненні до офіціальних осіб тощо) йому необхідно було користуватись російською мовою.
