Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а змінять
парадигму й вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим
талантом, який без тата й мами, без, здавалося,
жодних
шансів на успіх створив сам себе. І це його світіння ба-
чили всі: і той свавільний п’яний дячок, з яким малий
Тарас читає Псалтир над померлими (а читає він най-
краще за всіх своїх ровесників), і навіть норовистий
Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по до-
звіл навчатися в хлипнівського
маляра, бо з дитинства
любить малювати вояків і коней, це його найбільша
пристрасть, і він уперто шукає вчителя. Енгельгардт
швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній
скарб, адже Тарас — найдотепніший,
найспритніший,
він усе робить завиграшки, талановито — кращого за
нього не знайти! І він бере хлопця спочатку у Вільно,
а потім і в столицю.
А Шевченко тим часом вишколюється в маляр-
стві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється,
панське життя теж має суперечності. У кожного суційні жанри
спільного стану — своя морока.
І, незважаючи на зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко
згодом напише й таке, що в нас нечасто цитували:
Не завидуй багатому:
Багатий не знає
Ні приязні, ні любові —
Він те все наймає…
Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож
віддає його аж у 4-річну науку до живописця
Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого худож-
ника. Але пан ніколи не віддав би юнака в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув,
якби не горів цим…
Уявіть, який потужний
та світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з крі-
пацтва й вступу в Академію
закрутилися такі імениті люди, як Жуковський, Брюллов і ба-
гато інших. Це просто якась нереальна історія!.. Достоту історія про успіх. Хоча, треба чесно
визнати: якби більшість з тих людей знала, що допомагає передовсім поету, а не художнику,
нічого б такого не сталося.
І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна та дієва мрія відкриває нам усі шляхи, на-
віть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі, однак для цього треба вперто й каторжно
працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію. Срібна медаль
Академії, академік гравюри, розпис Большого
театру, високоосвічений
юнак, який має шанс про-
довжити навчання в Римі, — це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя: він бачив, як
живуть найвищі суспільн він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого
товариства,
адже Шевченко — не тільки художник, він ще й чудово співав, легко віршував…
Але виявляється, що те його внутрішнє світіння — то не абажурне сяйво, то вогонь правди.
Він ані на мить не забуває про свої корені й про ту неправду, яка панує на його батьківщині.
Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який хай
і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі. Однак для
генія правда — понад усе. І митець переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в
такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну
енергію українського духу.
Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з
тими, хто йде супроти — і словом, і дією, як страчений Рилєєв (ось, до речі, чиїм іменем варто
було б називати
наші вулиці — просто вчитаймося в майже всуціль українські назви творів
Рилєєва — «Войнаровський», «Мазепа», «Наливайко
», «Богдан Хмельницький
» — більшого
українофіла серед російських письменників
не було й, мабуть, уже не буде).
Однак Шевченко не вміє й не хоче кривити душею, у якій клекотить
праведний гнів і
мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже й не соромно показатися
на люди: дивіться, ми є, бо в часи, коли над слов’янщиною літав Бог-
Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло в Польщі в 1798-му (Міц-
кевич), у Московії — 1799-го (Пушкін), а в Україні — 1814 року — про
нас не забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі.
Отож і наш з вами святий обов’язок — свідчити правду. А правда сьо-
годні така, що наша держава майже не дбає про українську мову, що все
розпочинається й закінчується
велемовними, пустопорожніми фразами.
Що нас, носіїв української мови, ще й нині багато хто з наших співгрома-
дян трактує як дивакуватих аборигенів.
Що ми ще й досі, як соняшник
до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово. Що й донині не
скасовано горезвісний закон ківалова1, який ганьбить цілу націю.
Із їжі зайчик полюбляє всіляке насіння, зерна, бруньки, гілки, ягоди, молоді пагони.