Наша родина невелика – мама, тато ія. А ще є в мене улюбленець – цуцик Тимка. Батьки зайняті на роботі майже весь тиждень. Мама працює в проектному інституті, де часто засиджується допізна, а тато — програміст. Щодня до нас приходить бабуся, щоб приготувати їсти. Поки що готовити щось істотне я не вмію
Ранком тато й мама швидко п'ють чай і тікають, щоб встигнути добратися до роботи. Сніданок і бутерброди в школу я готовлю самостійно.
Ретельно забираю за собою кухню - мама не любить безладдя. А також на кілька мінут ми вибігаємо у двір з Тимкой. Гуляти із собачкою – винятково мій обов'язок, виконувати яку я клятвено обіцяла, інакше мені ніколи в подарунок не дістався б мій маленький друг. А ще я цуцика купаю й розчісую. Правда, не вважаю це обов'язком або роботою, скоріше для мене це – задоволення. Мій пес — розумний, слухняний, милий i дуже смішний. Водні процедури для нас скоріше гра, чим щось серйозне. Але роблю я це сумлінно. Не люблю, щоправда, убиратися у ванною. Тимка, хоч і маленький, але бризів після себе i залишає багато. Але заради такого милого собачки коштує й потерпіти
"Страшні слова, коли вони мовчать". На перший погляд, звучить абсурдно. Не може слово мовчати. Чи може? Коли за кинутим між іншим "Вибач" нема розкаяння, коли за "Співчуваю" нема бажання до , коли "Люблю" не означає "Розумію, поважаю, ціную" - чи не страшні такі слова?
"Страшні слова ..., коли вони зненацька причаїлись". Коли сховали всю свою красу, свій безмір граней. Коли замість яскравого, глибокого, високого, сліпучого - перед тобою щось пласке, безформене, безлике, як сірі обшмульгані віками камінці при дорозі. Коли ти не можеш віднайти в огромі слів своє, бо "всі слова уже були чиїмись".
Слова страшні, коли ти не можеш покласти їх на музику своєї душі, бо душа не може віднайти сама себе. Вона перестала бути Сонячними Кларнетами - "пофарбована дудка зосталась". І мелодія вже не плине арфами, яблуневоквітно, сонцесяйно - вона ріже вухо, як "трактор в полі дир-дир-дир".
Страшні слова холодні, порожні, аморфні в бездушних бездарних устах. Та коли їх підхоплює той, хто вміє "вимовити вперше", вони лунають чарівною симфонією, стають "безсмертним доторком до душі"
Наша родина невелика – мама, тато ія. А ще є в мене улюбленець – цуцик Тимка. Батьки зайняті на роботі майже весь тиждень. Мама працює в проектному інституті, де часто засиджується допізна, а тато — програміст. Щодня до нас приходить бабуся, щоб приготувати їсти. Поки що готовити щось істотне я не вмію
Ранком тато й мама швидко п'ють чай і тікають, щоб встигнути добратися до роботи. Сніданок і бутерброди в школу я готовлю самостійно.
Ретельно забираю за собою кухню - мама не любить безладдя. А також на кілька мінут ми вибігаємо у двір з Тимкой. Гуляти із собачкою – винятково мій обов'язок, виконувати яку я клятвено обіцяла, інакше мені ніколи в подарунок не дістався б мій маленький друг. А ще я цуцика купаю й розчісую. Правда, не вважаю це обов'язком або роботою, скоріше для мене це – задоволення. Мій пес — розумний, слухняний, милий i дуже смішний. Водні процедури для нас скоріше гра, чим щось серйозне. Але роблю я це сумлінно. Не люблю, щоправда, убиратися у ванною. Тимка, хоч і маленький, але бризів після себе i залишає багато. Але заради такого милого собачки коштує й потерпіти
Відповідь:
"Страшні слова, коли вони мовчать". На перший погляд, звучить абсурдно. Не може слово мовчати. Чи може? Коли за кинутим між іншим "Вибач" нема розкаяння, коли за "Співчуваю" нема бажання до , коли "Люблю" не означає "Розумію, поважаю, ціную" - чи не страшні такі слова?
"Страшні слова ..., коли вони зненацька причаїлись". Коли сховали всю свою красу, свій безмір граней. Коли замість яскравого, глибокого, високого, сліпучого - перед тобою щось пласке, безформене, безлике, як сірі обшмульгані віками камінці при дорозі. Коли ти не можеш віднайти в огромі слів своє, бо "всі слова уже були чиїмись".
Слова страшні, коли ти не можеш покласти їх на музику своєї душі, бо душа не може віднайти сама себе. Вона перестала бути Сонячними Кларнетами - "пофарбована дудка зосталась". І мелодія вже не плине арфами, яблуневоквітно, сонцесяйно - вона ріже вухо, як "трактор в полі дир-дир-дир".
Страшні слова холодні, порожні, аморфні в бездушних бездарних устах. Та коли їх підхоплює той, хто вміє "вимовити вперше", вони лунають чарівною симфонією, стають "безсмертним доторком до душі"
Пояснення: