Про значення мови в житті людини, її функції в суспільстві сказанопереказано чимало. І не тільки майстрами слова, діячами культури, представниками політикуму різних країн, а й самою історією держав і народів. Тим дивнішим є той факт, що на початку XXI століття сучасній людині в Україні необхідно доводити прописну істину, блискуче висловлену російським письменником Костянтином Паустовським, — "Людина, байдужа до рідної мови, — дикун".
Спробую викласти кілька аргументів на користь такого судження. По-перше, дикуном називають людину з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. Тож мовець, байдужий до рідного слова, добровільно відкидає себе на кілька століть назад (за культурою спілкування, світосприйманням тощо).
По-друге, дикун користується недосконалим з погляду сучасної людини знаряддям. Оскільки мова — це наше основне знаряддя спілкування, недбалий користувач мовними засобами мимоволі починає залежати від майстерних носіїв мови.
Нагадаю і переносні значення слова дикун — відлюдна людина, аморальна. Отже, мовний дикун ставить себе поза суспільством. То чи варто обирати для себе таку долю?..
Майстерно показав подібне дикунство Микола Кулішна прикладі Мини Мазайла. Автор комедії не тільки висміяв спробу змінити прізвище, а й довів безглуздість відмови від рідного. Куліш так гарно грає зі словом і так любить усіх своїх персонажів цієї п'єси, що разом із ним починаєш вірити: здоровий глузд має перемогти, а будь-яка людина може навчитися шанувати своє рідне слово, не принижуючи чужого.
І тут варто пригадати слова Ліни Костенко: Людей мільярди, і мільярди слів, А ти їх маєш вимовити вперше.
Не слід забувати, що вимовлене слово прокладає тобі дорогу в життя, показує тебе спільноті, допомагає створити відповідне оточення. А це вже вибір кожного — залишатися дикуном чи цивілізованою людиною.
Президент Сміт виявляв свою любов до інших безліччю проявів співчуття. Один гач зауважив: “Для Президента Сміта притаманним було докладати всіх зусиль, щоб особисто втішити й благословити багатьох людей, які були хворими, які були пригніченими і які мали підставу бути вдячними за його веселе підбадьорювання. Звичною справою було бачити його до і після свого робочого дня в лікарняних коридорах, коли він переходив з палати в палату, благословляючи, підбадьорюючи і піднімаючи настрій своєю несподіваною появою в тих місцях, де за його відвідини, що приносили втіху й заспокоєння, були так вдячні. … Для нього було притаманним йти туди, де, як він відчував, він може надати до й підбадьорити”3.
Президент Томас С. Монсон навів один конкретний приклад того, як Президент Сміт доклав всіх зусиль, щоб виявити любов до людини, яка цього потребувала:
“Одного холодного морозного ранку бригада прибиральників вулиці [в Солт-Лейк-Сіті] звільняла вуличні водостоки від великих кусків льоду. Постійним працівникам допомагали тимчасові, яким вкрай необхідна була робота. Один з них мав на собі тільки легкий светр і потерпав від холоду. Поруч з бригадою зупинився стрункий чоловік з гарно підстриженою бородою і сказав тому працівнику: “У такий ранок вам треба щось тепліше за светр. Де ваше пальто?” Працівник відповів, що в нього немає пальта. Тоді перехожий зняв своє пальто і передав його робітникові, кажучи: “Це пальто тепер ваше. Воно з товстої вовни, і вам у ньому буде тепло. Я працюю недалеко, на тому боці вулиці”. Це була Південна храмова вулиця. Цим добрим самарянином, який без пальта увійшов у дім Церковної адміністрації, щоб виконувати свою щоденну роботу, був Президент Джордж Альберт Сміт—Президент Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Цей безкорисливий вияв щедрості вказав на ніжність його серця. Справді, він був сторожем брата свого”4 [Див. рекомендацію 1 на сторінці 18].Джордж Альберт Сміт був добре відомий своєю здатністю любити інших людей. Президент Дж. Рубен Кларк молодший, один з його радників у Першому Президентстві, сказав про нього: “Справжнє його ім’я було Любов. … Він дарував свою любов кожному, кого зустрічав. Він дарував свою любов усім, кого й не зустрічав”
Ми дивимося на всіх чоловіків як на наших братів, а на всіх жінок—як на наших сестер; ми дивимося на кожну людську істоту, яка існує у світі, як на дитя нашого Батька, і віримо, що оскільки кожний створений за подобою Батька, то кожний і успадковує іскру божественності, яка, якщо її розвивати, підготує нас до повернення в Його присутність. …
Так ми розуміємо мету нашого існування у світі, і це розуміння пояснює нашу зацікавленість в ближніх. Багато хто вважав, що ми зосереджені лише на самих собі, і дехто думав, що ми обмежуємося лише своїм колом. У дійсності ж ми дивимося на кожну дитину, що народжується у світі, як на сина чи дочку Бога, як на нашого брата чи нашу сестру, і ми відчуваємо, що наше щастя не буде повним у небесному царстві без наших сімей і тих наших друзів чи товаришів, з якими ми познайомилися і чиїм інтересам ми приділяємо так багато свого часу на землі
Про значення мови в житті людини, її функції в суспільстві сказанопереказано чимало. І не тільки майстрами слова, діячами культури, представниками політикуму різних країн, а й самою історією держав і народів. Тим дивнішим є той факт, що на початку XXI століття сучасній людині в Україні необхідно доводити прописну істину, блискуче висловлену російським письменником Костянтином Паустовським, — "Людина, байдужа до рідної мови, — дикун".
Спробую викласти кілька аргументів на користь такого судження. По-перше, дикуном називають людину з племені, яке перебуває на рівні первісної культури. Тож мовець, байдужий до рідного слова, добровільно відкидає себе на кілька століть назад (за культурою спілкування, світосприйманням тощо).
По-друге, дикун користується недосконалим з погляду сучасної людини знаряддям. Оскільки мова — це наше основне знаряддя спілкування, недбалий користувач мовними засобами мимоволі починає залежати від майстерних носіїв мови.
Нагадаю і переносні значення слова дикун — відлюдна людина, аморальна. Отже, мовний дикун ставить себе поза суспільством. То чи варто обирати для себе таку долю?..
Майстерно показав подібне дикунство Микола Кулішна прикладі Мини Мазайла. Автор комедії не тільки висміяв спробу змінити прізвище, а й довів безглуздість відмови від рідного. Куліш так гарно грає зі словом і так любить усіх своїх персонажів цієї п'єси, що разом із ним починаєш вірити: здоровий глузд має перемогти, а будь-яка людина може навчитися шанувати своє рідне слово, не принижуючи чужого.
І тут варто пригадати слова Ліни Костенко: Людей мільярди, і мільярди слів, А ти їх маєш вимовити вперше.
Не слід забувати, що вимовлене слово прокладає тобі дорогу в життя, показує тебе спільноті, допомагає створити відповідне оточення. А це вже вибір кожного — залишатися дикуном чи цивілізованою людиною.
Президент Сміт виявляв свою любов до інших безліччю проявів співчуття. Один гач зауважив: “Для Президента Сміта притаманним було докладати всіх зусиль, щоб особисто втішити й благословити багатьох людей, які були хворими, які були пригніченими і які мали підставу бути вдячними за його веселе підбадьорювання. Звичною справою було бачити його до і після свого робочого дня в лікарняних коридорах, коли він переходив з палати в палату, благословляючи, підбадьорюючи і піднімаючи настрій своєю несподіваною появою в тих місцях, де за його відвідини, що приносили втіху й заспокоєння, були так вдячні. … Для нього було притаманним йти туди, де, як він відчував, він може надати до й підбадьорити”3.
Президент Томас С. Монсон навів один конкретний приклад того, як Президент Сміт доклав всіх зусиль, щоб виявити любов до людини, яка цього потребувала:
“Одного холодного морозного ранку бригада прибиральників вулиці [в Солт-Лейк-Сіті] звільняла вуличні водостоки від великих кусків льоду. Постійним працівникам допомагали тимчасові, яким вкрай необхідна була робота. Один з них мав на собі тільки легкий светр і потерпав від холоду. Поруч з бригадою зупинився стрункий чоловік з гарно підстриженою бородою і сказав тому працівнику: “У такий ранок вам треба щось тепліше за светр. Де ваше пальто?” Працівник відповів, що в нього немає пальта. Тоді перехожий зняв своє пальто і передав його робітникові, кажучи: “Це пальто тепер ваше. Воно з товстої вовни, і вам у ньому буде тепло. Я працюю недалеко, на тому боці вулиці”. Це була Південна храмова вулиця. Цим добрим самарянином, який без пальта увійшов у дім Церковної адміністрації, щоб виконувати свою щоденну роботу, був Президент Джордж Альберт Сміт—Президент Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Цей безкорисливий вияв щедрості вказав на ніжність його серця. Справді, він був сторожем брата свого”4 [Див. рекомендацію 1 на сторінці 18].Джордж Альберт Сміт був добре відомий своєю здатністю любити інших людей. Президент Дж. Рубен Кларк молодший, один з його радників у Першому Президентстві, сказав про нього: “Справжнє його ім’я було Любов. … Він дарував свою любов кожному, кого зустрічав. Він дарував свою любов усім, кого й не зустрічав”Ми дивимося на всіх чоловіків як на наших братів, а на всіх жінок—як на наших сестер; ми дивимося на кожну людську істоту, яка існує у світі, як на дитя нашого Батька, і віримо, що оскільки кожний створений за подобою Батька, то кожний і успадковує іскру божественності, яка, якщо її розвивати, підготує нас до повернення в Його присутність. …
Так ми розуміємо мету нашого існування у світі, і це розуміння пояснює нашу зацікавленість в ближніх. Багато хто вважав, що ми зосереджені лише на самих собі, і дехто думав, що ми обмежуємося лише своїм колом. У дійсності ж ми дивимося на кожну дитину, що народжується у світі, як на сина чи дочку Бога, як на нашого брата чи нашу сестру, і ми відчуваємо, що наше щастя не буде повним у небесному царстві без наших сімей і тих наших друзів чи товаришів, з якими ми познайомилися і чиїм інтересам ми приділяємо так багато свого часу на землі