Кожне покоління вважає своїм обов’язком навчити молодь, як правильно жити, в той самий час критикуючи іб життя. Це є закономірним процесом, адже кожне наступне покоління живе? існує у певному проміжку часу, який відрізняється від попереднього. Суспільство міняється, змінюються також пріоритети та моральні цінності.
Адаптуючись до суспільних процесів, кожне покоління створює свій захисний механізм та норми поведінки. В цьому випадку неминучими є певні протиріччя між батьками та дітьми. Те, що було нормою колись, перестає працювати сьогодні. І молодь, як ніхто інший, чутливо реагує на зміни в суспільно-культурних процесах. Саме тоді вона і стикається з певними проблемами, що їх має вирішити.
На перший погляд, сучасна молодь взагалі не має проблем. Вони ситі, задоволені та мають те, про що їхні батьки у цьому віці навіть і не мріяли. Але проблеми сучасної молоді існують, і вони глибші, ніж може показатися на перший погляд. На фоні великого вибору можливостей та засобів досягнення своїх цілей, а також беручи до уваги подвійну мораль сучасного суспільства, молодій особі дуже важко сформувати правильний світогляд, не скотившись до рівня примітивного споживача.
Сучасна молодь стикається з відсутністю прийнятних духовних орієнтирів, які поступово замінюються викривленими нормами життя, де все продається та купується, включаючи кохання та друзів. Водночас такі чесноти, як милосердя, духовність та чесність не поважаються та вважаються ознакою слабкості. У світі, де кожний сам за себе, де віртуальний світ замінює живе спілкування, відбувається відчуження між людьми та з’являється жорстокість.
В таких складних умовах, сучасна молодь дуже часто губиться та йде шляхом мінімального спротиву, деградуючи як особистість та роблячи своє життя неповноцінним. Але саме завдяки такій особливості молоді, як гнучкість поглядів, хочеться вірити, що у сучасного підростаючого покоління вистачить сил відрізнити істину від фальші та знайти вірний шлях, спираючись на багатовікову традицію своїх предків, щоб врешті решт стати достойним представником своєї країни.
Відомий філософ доби Відродження сказав: «Рослина без коріння всихає, людина без минулого не живе». Кожен із нас повинен знати історію свого народу, своєї держави. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового, без колишнього немає теперішнього. Для народу його історія – це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи історії, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною; чому вінок і писанка мають таке глибоке символічне значення для нашої культури; чому наша мова послуговується літерою «ї», якої немає в жодній іншій мові світу? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлює – без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.
Відповідь:
Пояснення:
Кожне покоління вважає своїм обов’язком навчити молодь, як правильно жити, в той самий час критикуючи іб життя. Це є закономірним процесом, адже кожне наступне покоління живе? існує у певному проміжку часу, який відрізняється від попереднього. Суспільство міняється, змінюються також пріоритети та моральні цінності.
Адаптуючись до суспільних процесів, кожне покоління створює свій захисний механізм та норми поведінки. В цьому випадку неминучими є певні протиріччя між батьками та дітьми. Те, що було нормою колись, перестає працювати сьогодні. І молодь, як ніхто інший, чутливо реагує на зміни в суспільно-культурних процесах. Саме тоді вона і стикається з певними проблемами, що їх має вирішити.
На перший погляд, сучасна молодь взагалі не має проблем. Вони ситі, задоволені та мають те, про що їхні батьки у цьому віці навіть і не мріяли. Але проблеми сучасної молоді існують, і вони глибші, ніж може показатися на перший погляд. На фоні великого вибору можливостей та засобів досягнення своїх цілей, а також беручи до уваги подвійну мораль сучасного суспільства, молодій особі дуже важко сформувати правильний світогляд, не скотившись до рівня примітивного споживача.
Сучасна молодь стикається з відсутністю прийнятних духовних орієнтирів, які поступово замінюються викривленими нормами життя, де все продається та купується, включаючи кохання та друзів. Водночас такі чесноти, як милосердя, духовність та чесність не поважаються та вважаються ознакою слабкості. У світі, де кожний сам за себе, де віртуальний світ замінює живе спілкування, відбувається відчуження між людьми та з’являється жорстокість.
В таких складних умовах, сучасна молодь дуже часто губиться та йде шляхом мінімального спротиву, деградуючи як особистість та роблячи своє життя неповноцінним. Але саме завдяки такій особливості молоді, як гнучкість поглядів, хочеться вірити, що у сучасного підростаючого покоління вистачить сил відрізнити істину від фальші та знайти вірний шлях, спираючись на багатовікову традицію своїх предків, щоб врешті решт стати достойним представником своєї країни.
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.