Запишіть, підкресліть члени речення. 1. Співай же, Десно, в весняних просторах… . 2. Умільці створюють із лози не лише кошики, а й меблі. 3. У калині, кажуть, материнська любов і мудрість. 4. Там, замість житечка, у теплеє літечко враз терен зацвів. 5. Довідавшись про щось першим, поділюся з друзями.

Недалеко вже той час, коли я повинна буду обрати свій шлях у житті. Уже зараз я замислююсь над цим і вибір свій уже зробила. Я хочу стати вчителем. Я тільки не вирішила ще — бути вчителем молодших класів чи навчати дітей рідній мові і бути учителем української мови і літератури.   Учитель молодших класів — це перший учитель для кожної дитини. Цю людину пам’ятають усе життя. Бо це вона бере дитину за руку і веде в країну Знань. Вона вчить дітей читати, писати, рахувати. А ще навчає правил шкільного життя, спілкування з іншими людьми. У мене завжди виходило спілкуватися з дітьми. Коли я виходжу на вулицю, до мене з усіх кінців збігаються діти різного віку. І з усіма я знаходжу про що поговорити, що порадити.   А ще мені подобається рідна мова, така співуча, ніжна. Я багато читаю і мені все одно — російською чи українською. Я однаково розумію обидві. Але мені гірко чути, як іноді різні люди — і мої однокласники, і деякі дорослі — висловлюють презирство та зневагу до моєї рідної мови. Не розуміють вони, навіщо треба вчити українську мову. І часто кажуть таке навіть українці! Як же можна так зневажати себе, свій народ, своє коріння? Адже якщо ми, українці, не будемо самі себе поважати, хто ж інший буде це робити. Рідна мова — то коріння народу. Без коріння всохне рослина, без мови зникне народ. А я цього не хочу! Хочу, щоб люди знали рідну мову, пишались нею і тим, що вони українці. Я їм до ставши вчителем української мови і літератури.

Расний вірш Дмитра Павличка «Два кольори». Які переплелись, як мамине шиття, «червоними і чорними нитками».
Мати теж в дорогу «сорочку вишивала», і син повертається з доріг:
Та я нічого не несу додому,
Лиш горточок старого полотна..
Жінку-матір оспівано як невсипущу трудівницю, незрадливого друга і порадницю, адже на її плечі лягають всі турботи тяжкі, випробування життя.
Кожна мати хоче, щоб життя дітей було щасливим, і вона «від лютої зими затулили нас крильми», як пташка оберігає своїх пташенят.
Поезії Бориса Олійника - це теж надзвичайно сердечна молитва перед Матір»ю на її святий пречистий образ. Читаємо їх і наші душі добрішають, серце стискає радість, вдячність і повага, сяйво любові і пом»яті бринить щирою сльозою на віях.
У вірші «Сива ластівка» Борис Олійник задушевно звертається до матері:
Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Цикл поезії «Сива сонце моє», який складається з дев»яти віршів, присвятив поет рідній матері, точніше пам»яті про неї в серці сина. Вічна тема материнського відходу, коли наморена мати «зітхнула полегко - і тихо пішла за межу» трепетно звучить у « Пісня про матір». Тепло переданий, діалог зі сполоханими дітьми й онуками. Ніжністю й любов»ю сповнені останні слова матусі, котра не залишає по собї спадків, проте розкриває перед нащадками велику свою душу, своє розуміння справжніх цінностей людського життя:
-А я вам лишаю
Всі райдуги зі журавлями
І срібло на травах,
І золото на колосках
Так, життя людське має вічний поріг, і про цей скорботний перехід гарно й урочисто, з любов»ю і сльозою сказав Борис Олійник.