Перша задокументована згадка про михайлівський золотоверхий собор зустрічається в літопису, де розповідається, як князь святополк изяславич, онук ярослава мудрого, 11 липня 1106 року поряд з монастирем св. дмитра та церквою св. петра започаткував будівництво нового кам'яного храму на честь святого архістратига михайла. припускається, що монастир дмитра був збудований батьком святополка, ізяславом (у християнстві дмитром). до 1093 року це була невелика дерев'яна михайлівська церква при монастирі, відкриття якого приписують митрополитові київському михайлу. дата заснування монастиря - приблизно 988 рік. лише після того, як на київському престолі опинився святополк ii ізяславич, замість дерев'яної церкви збудували кам'яну.золотоверхим михайлівський собор назвали тому, що в той час це була єдина церква в києві із куполом. всередині золотоверхий михайлівський собор був оздоблений мармуром, мозаїкою, тут перебували дорогоцінні ікони. в 1103 році в київ з константинополя (царгороду) були передані мощі святої великомучениці варвари, які потім були передані в михайлівський монастир і стали його головною святинею. перед знищенням михайлівського монастиря в роки радянської влади, мощі були передані владимирському собору, де спочивають і понині. коли 16 квітня 1114 року князь святополк помер, його поховали у зведеному їм храмі.михайлівський собор постраждав під час навали татаро-монгольських завойовників в 1240 році, він був розграбований і частково зруйнований хана батия.минали сторіччя, територія михайлівського монастиря розширювалася. найбільші зміни відбулися протягом 17-18 століть. великий внесок у розвиток та поліпшення михайлівського монастиря в києві в різний час внесли українські гетьмани. богдан хмельницький в 1718 році своїми коштами обновив позолоту на центральному куполі храму, гетьман скоропадський облаштував новий іконостас, а іван мазепа пожертвував монастирю панікадило та срібну скринькудля мощів святої варвари.після об'єднання україни з московией золотоверхий михайлівський монастир втратив значну частину володінь, які залишилися на території річі посполитої. замість того в розпорядження монастиря поступили великі ділянки земель, розташованих на лівобережній україні. володіння михайлівського монастиря розширювалися не тільки за рахунок милостивих дарувань гетьманів і козацьких старшин, але й шляхом купівлі за власні монастирські кошти.на початку 17 століття був проведений ряд робіт з перебудови храму, у результаті чого він ледве не розколовся навпіл. наступним етапом у житті михайлівського собору став 1746 рік, коли кількість куполів було збільшено до семи. незважаючи на те, що в 1800 році михайлівський монастир у києві став резиденцією вікаріїв, споруди перебували в жалюгідному стані. у зв'язку із цим, протягом усього 19 століття велися активні роботи з ремонту монастирських будов і храму в "благоліпний вид".у той час, при кожному великому монастирі були приміщення для розміщення прочан, так звані странноприїмні будинки. це були первістки нинішніх готелів. при михайлівському золотоверхому монастирі існувало кілька старих дерев'яних гостьових будиночків. після 1847 року під керівництвом настоятеля монастиря преосвященного аполинарія був вибудуваний двоповерховий дерев'яний готельний корпус, а також були зібрані кошти для будівництва кам'яного будинку. під час перебування преосвященного аполинария на посаді настоятеля були вперше і куполи на трапезній церкві. ремонт центрального храму обійшовся в 30 тисяч карбованців. частина витрат була покрита за рахунок монастиря, але основну частку становили пожертви.особливу популярність михайлівський золотоверхий собор придбав завдяки прекрасним фрескам та мозаїкам. думки мистецтвознавців сходяться на тому, що це новий етап розвитку церковного живопису прадавньої русі. мозаїки михайлівського собору називають "мерехтливими". засновником цієї нової мальовничої школи вважають ченця києво-печерського монастиря алипія, про майстерність якого складали легенди. у деяких місцях на стінах були нанесені графіті - видряпані написи, подібні графіті софіївського собору.з приходом на україну радянської влади майно михайлівського монастиря, починаючи з 1919 року, піддалося націоналізації, а в 1935 році почалося руйнування монастиря. частина фресок і фрагменти мо
теплий, духмяний з хрумкою скоринкою… заплющуєш очі – й апетитні картинки плинуть в уяві. одразу хочеться скуштувати цей дар - свіжий хліб. є щось просте, але в той час дивовижне в ньому. ми навіть не замислюємося над тим, що більшість людей життя свого не уявляють без хліба.
з давніх давен у нашій слов’янській культурі ми можемо спостерігати культ хлібу. це загалом пов’язано з тим, що слов’яни завжди були хліборобами. праця на землі, багаті природні ресурси робили хліб не просто одним з основних продуктів споживання, а й символом самої суті слов’янських племен. мабуть тому, генетично ми сприймаємо хліб з повагою та захопленням.
вирощувати хліб - це складна та поважна робота. починаючи з вирощування пшениці на полях, її обробки, вироблення борошна – і до безпосередньо випікання хлібу, докладається дуже багато зусиль, щоб врешті решт ми зранку кожного дня мали змогу купити ароматний хліб собі до сніданку.
сьогодні набирає обертів тенденція, коли люди відмовляються від вживання хлібу, мотивуючи це тим, що насправді він не є таким корисним, як вважають вчені. надмірні калорії, погана засвоюваність організмом - це далеко не увесь список «претензій» до хлібу. з цього приводу можна багато сперечатися. авжеж, кожен робить свій вибір, що саме вважати корисним, або шкідливим.
та на мою думку, усі сумніви та новомодні заяви «спеціалістів» моментально тануть та розчиняються в ароматі свіжого, щойно спеченого хліба. перед очима одразу постають широкі та безкраї лані з пшеницею. ти не просто їси хліб,ти ніби згадуєш усі свої попередні покоління, що жили та працювали на цій землі. і хліб – то є не просто продукт щоденного вживання, а символ національної пам’яті, та часточка нашої історичної культури.
теплий, духмяний з хрумкою скоринкою… заплющуєш очі – й апетитні картинки плинуть в уяві. одразу хочеться скуштувати цей дар - свіжий хліб. є щось просте, але в той час дивовижне в ньому. ми навіть не замислюємося над тим, що більшість людей життя свого не уявляють без хліба.
з давніх давен у нашій слов’янській культурі ми можемо спостерігати культ хлібу. це загалом пов’язано з тим, що слов’яни завжди були хліборобами. праця на землі, багаті природні ресурси робили хліб не просто одним з основних продуктів споживання, а й символом самої суті слов’янських племен. мабуть тому, генетично ми сприймаємо хліб з повагою та захопленням.
вирощувати хліб - це складна та поважна робота. починаючи з вирощування пшениці на полях, її обробки, вироблення борошна – і до безпосередньо випікання хлібу, докладається дуже багато зусиль, щоб врешті решт ми зранку кожного дня мали змогу купити ароматний хліб собі до сніданку.
сьогодні набирає обертів тенденція, коли люди відмовляються від вживання хлібу, мотивуючи це тим, що насправді він не є таким корисним, як вважають вчені. надмірні калорії, погана засвоюваність організмом - це далеко не увесь список «претензій» до хлібу. з цього приводу можна багато сперечатися. авжеж, кожен робить свій вибір, що саме вважати корисним, або шкідливим.
та на мою думку, усі сумніви та новомодні заяви «спеціалістів» моментально тануть та розчиняються в ароматі свіжого, щойно спеченого хліба. перед очима одразу постають широкі та безкраї лані з пшеницею. ти не просто їси хліб,ти ніби згадуєш усі свої попередні покоління, що жили та працювали на цій землі. і хліб – то є не просто продукт щоденного вживання, а символ національної пам’яті, та часточка нашої історичної культури.