Завдання. Взяті в дужки прикметники замініть прикметниками найвищого ступеня (простого). 1.(Велика, висока) з ідей - боротись за щастя людей (Тич.) 2. Сяють розсипи краплинок (чистої) води. (масло). 3. Першою (болючою) втратою для Черниша була смерть Юрія Брянського. 4. По праву командира Козаков завжди брав собі (небезпечні) завдання, не задумуючись, що може поплатитися за це життям. 5. З могутнім будівничим гуркотом тепер пов'язувались усі (гарні) мрії Нателли. 6. Зоя чула, як називав батько прізвища трактористів, він називав справді (хороших). (З тв. О.Гончара). 7. Пусте й темно-зелене гілля висіло зверху, як (густі) хмари.
Серед інших типів односкладних речень узагальнено-особові вирізняються тим,
що вирішальною ознакою у їх встановленні є семантика конструкції.
Ступінь узагальнення особи буває різним. Найвищий він в афористичних висло
вах (прислів’ях, приказках, загадках), частина яких являє собою односкладні узагаль
нено-особові речення, наприклад: Слухай кожного, але не з кожним говори (Нар.
творчість); Стоїш високо — не будь гордим, стоїш низько — не гнися (Нар. творчість);
Вуглем полотна не білять (Нар. творчість); Учи народ, учися і в народу (Нар. твор
чість); Учителя і дерево пізнають по плодах (Нар. творчість).
Дії і стани, про які йдеться в узагальнено-особових реченнях, є часто повторюва
ними, властиві усім або багатьом особам. Вони типові, безпосередньо не стосуються
співрозмовника, мають узагальнене значення.
Форма головного члена узагальнено-особового речення може збігатися з формою
головного члена означено-особового речення (1,2 особи) та неозначено-особового
речення (3 особа). Тому на передній план при розрізненні цих структур виступає
семантичний чинник: якщо дія в означено-особовому реченні стосується конкретної
особи (осіб), у неозначено-особовому — кількох чи багатьох (а інколи й однієї) осіб, то
в узагальнено-особовому реченні дія може стосуватися будь-кого.
Узагальнено-особові речення можуть виражати такі значення:
• умовно-наслідкове: Здобудемо освіту — побачим більше світу (Нар. творчість);
• поради чи перестороги, застереження: Не хвались, як їдеш у поле, а хвались, як
їдеш з поля (Нар. творчість); Не хвали мене в вічі, не гудь поза очі (Нар.
творчість);
• можливості чи неможливості дії: Старого горобця на полові не обдуриш (Нар.
творчість); Шилом моря не нагрієш (Нар. творчість); Брехнею далеко не заїдеш
(Нар. творчість).
Нижчим ступенем узагальнення характеризуються структури, що означають дію
або стан самого оповідача і виражають в узагальненій формі його думки, пере
живання, настрої. Мовець вживає форму другої особи замість першої, щоб
наголосити на типовості даної дії, яка стосується багатьох осіб, в т. ч. й самого мовця,
наприклад: Хапаєшся було там і тут. В канцелярії і до після півночі сидиш іноді
(А. Тесленко); Біля собору звернеш через майдан на свою заповітну Веселу, і вже ти
досяг мети (О. Гончар); Закохану людину одразу помітиш (О. Гончар); В голосі його
тиха зажура і стриманість, і ще щось таке, що відразу й не збагнеш (І. Цюпа).
381 I у и п м м т ц ч ю я бояин реченнях головний член може бути виражений:
II лнх щ«или у формі 2-ї особи однини теперішнього чи майбутнього часу, напри, і
ю м . Л т а а ся і не надитпися. дишеш і не надишешся тим чистим, гарячим і пахучіш
аваннршш (Леся Українка); Але як швидко побіля вогню не бігай — асе рівно обпечешся
(Т Тшгтжт н т л Куди не глянеш в даль оцю окресю — тут споконвіку скрізь лилася кроп
<Л Костенко); Що збереш за ці дні взимку місяцями годуватимеш ся (В. Козаченко);
2) яп сл о к м 2-ї особи множини, наприклад: Частин зерном сійт е поле, вродить
хяЛ ак море (Нар творчість). Ш укайте і знайдете (Декарт).
Наша пам’ять – дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості – є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати.
Наше минуле – це досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то чи змогли б жити без помилок? Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведінки... Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».
Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І, здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови... Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі.
Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає – біла стеля лікарняної палати, а далі – пустота... І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш: «Я все забув...» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутнього.