Рідна домівка Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось щемно стає у грудях, коли згадуєш подвір’я, на якому зробив перші кроки. Невелике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні промені. Улітку захищало від спеки, взимку — від сніговіїв. Восени падолист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми, діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду. Ледь прибиті ранковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона здавалися прозорими, навіть насіння проступало крізь блідо-рожеву оболоночку і манило дитячу уяву. Тоді татко брав мене на руки, підіймав угору і я діставав губами стиглі виноградинки. А на дверях, притулившись до одвірка, стояла мама й удавано сердилася, побачивши моє замурзане личко. А потім ми всі весело сміялись. Навесні батько обрізав лозу — і подвір’я світлішало, щоб уже в травні зазеленіти знов.Наш будинок був розташований на околиці селища й одним боком дивився на байрак. А на іншому боці яру височіли багатоповерхові будинки. Наш невеликий провулочок складався з одноповерхових будиночків приватної забудови і був невеличким острівцем краси і гармонії посеред великого гамірного міста.Нашій сім’ї належала одна частина будиночка, з іншого боку височів сусідський паркан. Бабуся вважала, що цей паркан псує красу, і засаджувала його плетючими квітами. Коли зацвітала червона красоля та різнокольорові чашечки кручених паничів — паркан зникав, перетворюючись на барвистий яскравий килим.Невеличкий штахетник огороджував бабусин палісадник перед вікнами від вулиці. Чого там тільки не було! Квіти змінювалися залежно від сезону, наповнюючи подвір’я пахощами літа, але бабусиною гордістю завжди вважалися троянди. Вона вирощувала їх із пагінців, захищала від негоди, а коли вони зацвітали — не могла намилуватися ними. А одного разу вона виростила троянду-плетючку, колючу-колючу, але невимовно прекрасну.Мені найдужче подобався білий бузок, який ріс під вікном моєї кімнати. Бабуся посадила його на честь мого народження, але він обігнав мене в рості. Щороку на День Перемоги ми з бабусею ламали бузок і йшли до Меморіалу Слави. Бабуся підіймала мене на руки, і я клав білий букет до вічного вогню. А повертаючись додому, я бачив, як біліли бузкові квіти на фоні червоного цегляного будинку і ледь торкалися мого вікна.Навесні наш будинок змінювався, бо змінювався сад за ним. Спочатку він вирував білою завірюхою яблуневого і вишневого цвіту, трохи згодом потопав у зелені, а ще пізніше — у багрянці налитого плоду. Невеличкі віконця блищали чистими шибками, що зоріли і вабили різним теплом.Звідти я пішов у перший клас, а коли батьки одержали квартиру у багатоповерховому будинку в іншому районі міста, я відмовився з ними переїжджати, залишившись жити у бабусі.А тепер, коли бабусі не стало, я ходжу до школи в новому районі, де живуть мої батьки. Мені подобається і мій дім, і нова школа, і мої нові друзі. Але там, в старому районі, залишилося не тільки моє дитинство, а й часточка мене самого. Іноді навіть уявляю, що відчиняю хвіртку, а там на порозі стоїть бабуся і чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про старенький чепурний будиночок, огорнений серпанком саду,— моя рідна домівка.
Речення з однорідними членами. Кома між однорідними членами Однорідними називаються члени речення, що виконують одну синтаксичну функцію та пояснюють той самий член речення. Однорідні члени речення мають такі ознаки: - займають позицію одного члена речення; - пов’язані між собою сурядним зв’язком; - пов’язані з тим самим членом речення підрядним зв’язком; - виражають однотипні поняття; - мають переважно однакове морфологічне вираження. Однорідними можуть бути як окремі члени речення (присудки, підмети, додатки, означення, обставини), так і цілі сполучення слів у середині речення: Були і ревнощі, і муки, і докори, і вірші, розпачем налиті — однорідні підмети. Там хати садками вкриті, срібним маревом повиті — однорідні присудки. І барвінком, і рутою, і рястом квітчає весна землю, мов дівчину, в зеленому гаю — однорідні додатки. Береги річки положисті, з великими піщаними плесами, з рідкими кущиками верболозу — однорідні означення. Яблуні дихали цвітом росяно, червоно, біло — однорідні обставини. Однорідні члени речення, що не мають при собі пояснюючих слів, називаються простими: Жито, пшениця і овес — усе разом поспіло й посохло. Однорідні члени речення, при яких є пояснюючі слова, називаються поширеними: На вулиці за хвірткою спинилося двоє перехожих — селянин у брилі і селянка з порожньою сулією з-під молока. Зверніть увагу! Не належать до однорідних членів речення: - слова, що повторюються з метою підкреслення тривалості дії, множини предметів: Іде Котигорошко тим лісом, іде та й іде; - слова у фразеологічних зворотах: ні риба ні м’ясо, і вдень і вночі, ні те ні се; - слова в однаковій формі, що виступають єдиним присудком: Піди виглянь надвір поєднання однорідних членів речення можуть бути: без сполучників, лише сполучниками сурядності, а також комбінованими — безсполучниковим і сполучниковим зв’язками: А я дивлюсь на сизий від води городець, на розпатлані дерева саду, на віхті туману — без сполучників. Широка й безкрая долина зачорніла поміж пологими горами — сполучник сурядності. Нехай же слово, слово золото, печалиться, сміється і цвіте — комбінований. Граматичними засобами вираження однорідності є сурядні сполучники: - єднальні: і (й), та (в значенні і), і-і, ні-ні, ані-ані: І сниться їй той син Іван і уродливий, і багатий. - протиставні: а, але, та (в значенні а), однак, проте, тільки, хоч, зате, а також парні сполучники хоч...але, хоч...проте, хоч...зате: Тече вода в синє море, та не витікає. - розділові: або, чи, а чи, хоч, чи то, як не...то, то...то, не то...не то, чи то...чи то, чи...чи: У Килини та Горпини як не свадьба, то родини. Розділові знаки між однорідними членами речення Кома ставиться: - між однорідними членами, коли немає сполучників: Не дивися так привітно, яблуневоцвітно, не милуй мене шовково, ясносоколово. - між однорідними членами речення, з’єднаними протиставними сполучниками: Полетіла б я до тебе, та крилець не маю. - між однорідними членами речення, з’єднаними повторюваними сполучниками: А човен колихається й колихається, вихоплює з пожмакованих хвиль то плескіт, то зітхання, то клекіт, то гнів. - між парами однорідних членів, з’єднаних сполучниками: Крик та гук, регіт та жарти стоять над річкою. - перед другою частиною парного сполучника як...так, не тільки...а й, хоч...але (та), не так...як, що з’єднує однорідні члени: Людина має бути не тільки здоровою, а й гарною. - коли частина однорідних членів речення з’єднана безсполучниково, а частина — повторюваними сполучниками і (й), та (= і), кома ставиться між усіма однорідними членами, у тому числі і між першими двома (перед першим сполучником): Я пам’ятаю вчительку мою, просту, і скромну, і завжди спокійну. Кома не ставиться: - коли розділові та єднальні сполучники вжиті один раз: Вода при березі починала каламутитись і жовкнути. - між двома дієсловами в однаковій формі, що вказують на рух і його мету: Ой ти, гарний Семене, прийди сядь коло мене. Але: Приходь, посидимо (різні форми дієслів); - між двома однаковими або близькими за значенням словами, з яких друге вжито з часткою не, якщо така словосполука є одним цілим: Вона на нього дивиться не надивиться, дише не надишеться. - у стійких фразеологічних висловах: ні риба ні м’ясо, і сміх і гріх, і вдень і вночі, ні живий ні мертвий, ні пуху ні пера тощо.
Згадуючи дитинство, проймаєшся дивними відчуттями. Якось щемно стає у грудях, коли згадуєш подвір’я, на якому зробив перші кроки. Невелике, затишне, повите виноградною лозою, воно ледве пропускало сонячні промені. Улітку захищало від спеки, взимку — від сніговіїв. Восени падолист застеляв землю пухким килимом, на якому бурюкалися ми, діти. А піднімеш голову вгору — налиті кетяги винограду. Ледь прибиті ранковою памороззю, яка стікала вдень прозорою краплею, виноградні грона здавалися прозорими, навіть насіння проступало крізь блідо-рожеву оболоночку і манило дитячу уяву. Тоді татко брав мене на руки, підіймав угору і я діставав губами стиглі виноградинки. А на дверях, притулившись до одвірка, стояла мама й удавано сердилася, побачивши моє замурзане личко. А потім ми всі весело сміялись. Навесні батько обрізав лозу — і подвір’я світлішало, щоб уже в травні зазеленіти знов.Наш будинок був розташований на околиці селища й одним боком дивився на байрак. А на іншому боці яру височіли багатоповерхові будинки. Наш невеликий провулочок складався з одноповерхових будиночків приватної забудови і був невеличким острівцем краси і гармонії посеред великого гамірного міста.Нашій сім’ї належала одна частина будиночка, з іншого боку височів сусідський паркан. Бабуся вважала, що цей паркан псує красу, і засаджувала його плетючими квітами. Коли зацвітала червона красоля та різнокольорові чашечки кручених паничів — паркан зникав, перетворюючись на барвистий яскравий килим.Невеличкий штахетник огороджував бабусин палісадник перед вікнами від вулиці. Чого там тільки не було! Квіти змінювалися залежно від сезону, наповнюючи подвір’я пахощами літа, але бабусиною гордістю завжди вважалися троянди. Вона вирощувала їх із пагінців, захищала від негоди, а коли вони зацвітали — не могла намилуватися ними. А одного разу вона виростила троянду-плетючку, колючу-колючу, але невимовно прекрасну.Мені найдужче подобався білий бузок, який ріс під вікном моєї кімнати. Бабуся посадила його на честь мого народження, але він обігнав мене в рості. Щороку на День Перемоги ми з бабусею ламали бузок і йшли до Меморіалу Слави. Бабуся підіймала мене на руки, і я клав білий букет до вічного вогню. А повертаючись додому, я бачив, як біліли бузкові квіти на фоні червоного цегляного будинку і ледь торкалися мого вікна.Навесні наш будинок змінювався, бо змінювався сад за ним. Спочатку він вирував білою завірюхою яблуневого і вишневого цвіту, трохи згодом потопав у зелені, а ще пізніше — у багрянці налитого плоду. Невеличкі віконця блищали чистими шибками, що зоріли і вабили різним теплом.Звідти я пішов у перший клас, а коли батьки одержали квартиру у багатоповерховому будинку в іншому районі міста, я відмовився з ними переїжджати, залишившись жити у бабусі.А тепер, коли бабусі не стало, я ходжу до школи в новому районі, де живуть мої батьки. Мені подобається і мій дім, і нова школа, і мої нові друзі. Але там, в старому районі, залишилося не тільки моє дитинство, а й часточка мене самого. Іноді навіть уявляю, що відчиняю хвіртку, а там на порозі стоїть бабуся і чекає на мене. Знаю, що чудес не буває, що минуле не повертається. Але в серці на все життя залишаться спогади про старенький чепурний будиночок, огорнений серпанком саду,— моя рідна домівка.