Зробіть синтаксичний розбір речення (підкресли усі члени речення) і морфологічний розбір виділеного іменника (за зразком у підручнику в кінці теми). Вересень м’який повільно йде по травах полум’яних. ( П. Дорошко)
Одного разу двоє хлоп'ят вийшли погуляти на вулицю. Їх звали Валько і Петько. Вони гуляли и почули що щось заворушилося у траві. Вони тихенько підійшли та знайшли у той траві іжачка. Вон занесли його до дому. Вони сказали що відпустять його навесні. На слідучий день вони знову пішли на вулицю та побачили між камнями маленьку нірку. Та рішили що їжачок буде жити там. Коли настала весна хлопчики взяли їжачка та понисли до нірки. Вони поставили його туди. Але їжачку було не затишно. Потім вони знайшли другу нірку поставили їжачка туди. Їжачку було затишно але він не хотів жити у ніркі. Коли хлопчики пішли додому їжачок виліз та був він на волі.
У назві теми мого твору, яка вже стала влучним афоризмом, утілена важлива проблема нашої доби.
Ще Леся Українка у своїй безсмертній «Лісовій пісні» поставила важливу проблему боротьби за щасливе, духовно багате життя людини. Устами лісової дівчини Мавки вона звертається до Лукаша: «Не зневажай душі своєї цвіту…» Людино, яка ти? Чи справді прекрасне твоє життя? Чи благородні твої поривання, чи, може, загрузла в болоті буденщини, як Килина? Яке твоє щастя? Над усіма цими питаннями примушує задуматись «Лісова пісня». У приватновласницькому світі, який калічив душу людську, люди не могли бути по-справжньому щасливими. Але Лесина Мавка щиро вірила, що в майбутньому людина повернеться до краси, природи й мистецтва.
Великим митцям узагалі властиве мислення масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, у конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того: політ думки таких митців відкривав те, чому свідками ми стаємо сьогодні. От і Олександр Довженко також вірив, що «людина ще повернеться на вранішню росу», він підкреслював, що щастя людини й у тому, щоб навчитись «бачити зорі…в калюжах».
Свого часу, ще наприкінці 50-х років XX століття, на сторінках газети «Комсомольська правда» розгорілась гостра дискусія про фізиків і ліриків, про роль мистецтва в нашому житті. Збірки М. Рильського «Троянди й виноград», «Голосіївська осінь» стали гарячим відгуком поета на злободенні питання. Через символічні образи троянд і винограду митець глибоко й поетично розкрив радість повнокровного буття людини, мудро показуючи, у чому полягає смисл, глибина її щастя:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград — красиве і корисне.
Суперечки ці не затихають і сьогодні — на початку XXI століття. Часто виходять поза суто філософські сфери, стають темою бурхливих і пристрасних публічних обговорень. Напевно, не треба розшифровувати, що «фізики» — за раціоналістичне ставлення до життя, а «лірики» відстоюють необхідність діяти за велінням серця. І дійсно, слід замислитися про етичну стратегію людини нашого часу: чим озброюватися в умовах морального вибору — емоціями чи розумом?
Звичайно, кожному доводилося чути таку характеристику: «Він людина серця». Так хотіли сказати про когось, хто у своїх вчинках керується почуттями. Коли ж говорять: «Він людина розуму», мається на увазі схильність діяти, керуючись логікою. Так кому ж віддати перевагу — тому, хто відчуває, чи тому, хто міркує?
Певної відповіді чекати не доводиться. Симпатії одних завжди будуть на боці «раціоналістів», симпатії інших — на боці «емоціоналістів». Та, відповідаючи так, кожен, сам того не помічаючи, підключається до суперечок, що філософи ведуть з прадавніх часів: чим слід керуватися в життєвих ситуаціях — розумом чи почуттями.
Звичайно, прихильникам раціоналізму зараз перемагати легше, тому що головним аргументом у суперечці вони висувають намріяну ними відповідність часу. Сучасна людина, міркують вони, зуміла підпорядкувати собі час, простір, енергію, підпорядкувати обачливо, тверезо, раціонально. І щоб не відстати від століття розуму, знання, потрібно самому бути раціональним. Але, з іншого боку, коли у важкій ситуації все довго зважуєш, часто взагалі не отримуєш жодного рішення, і нарешті можна втратити потяг до щастя в цьому розумінні, бо як казав Р. Ролан, коли в житті вже немає іншої мети, як себелюбне щастя, життя стає безцільним. Насолоджуватися своїм щастям — велике благо, але ж мати можливість ділитися ним — ще більше. Відчуття щастя зростає від того, що людина розділяє його з іншими. У такому випадку вона сама збагачується тією користю, тим добром, яке приносить, розділяє радість, доставлену нею самою.
Дивно, невже впродовж багатьох років люди не змогли дійти очевидного — потрібен союз серця і голови, розуму і душі. Напевно, майже всі приходять до такого висновку: не можна протиставляти розум емоціям, голову серцю. Але це теоретично. А в житті? У кожному конкретному випадку? Чи так це ясно і просто? Хіба не трапляється так, що люди були сповнені благих намірів, бажали добра, а добро обернулося злом для того, про кого дбали, і для того, хто дбав?
Як би то не було, не слід забувати, що щастя людське — не тільки життя без проблем і печалей, коли гармонійно поєднані можливості й бажання, корисне й прекрасне, щастя — це стан душі.
У назві теми мого твору, яка вже стала влучним афоризмом, утілена важлива проблема нашої доби.
Ще Леся Українка у своїй безсмертній «Лісовій пісні» поставила важливу проблему боротьби за щасливе, духовно багате життя людини. Устами лісової дівчини Мавки вона звертається до Лукаша: «Не зневажай душі своєї цвіту…» Людино, яка ти? Чи справді прекрасне твоє життя? Чи благородні твої поривання, чи, може, загрузла в болоті буденщини, як Килина? Яке твоє щастя? Над усіма цими питаннями примушує задуматись «Лісова пісня». У приватновласницькому світі, який калічив душу людську, люди не могли бути по-справжньому щасливими. Але Лесина Мавка щиро вірила, що в майбутньому людина повернеться до краси, природи й мистецтва.
Великим митцям узагалі властиве мислення масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, у конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того: політ думки таких митців відкривав те, чому свідками ми стаємо сьогодні. От і Олександр Довженко також вірив, що «людина ще повернеться на вранішню росу», він підкреслював, що щастя людини й у тому, щоб навчитись «бачити зорі…в калюжах».
Свого часу, ще наприкінці 50-х років XX століття, на сторінках газети «Комсомольська правда» розгорілась гостра дискусія про фізиків і ліриків, про роль мистецтва в нашому житті. Збірки М. Рильського «Троянди й виноград», «Голосіївська осінь» стали гарячим відгуком поета на злободенні питання. Через символічні образи троянд і винограду митець глибоко й поетично розкрив радість повнокровного буття людини, мудро показуючи, у чому полягає смисл, глибина її щастя:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград — красиве і корисне.
Суперечки ці не затихають і сьогодні — на початку XXI століття. Часто виходять поза суто філософські сфери, стають темою бурхливих і пристрасних публічних обговорень. Напевно, не треба розшифровувати, що «фізики» — за раціоналістичне ставлення до життя, а «лірики» відстоюють необхідність діяти за велінням серця. І дійсно, слід замислитися про етичну стратегію людини нашого часу: чим озброюватися в умовах морального вибору — емоціями чи розумом?
Звичайно, кожному доводилося чути таку характеристику: «Він людина серця». Так хотіли сказати про когось, хто у своїх вчинках керується почуттями. Коли ж говорять: «Він людина розуму», мається на увазі схильність діяти, керуючись логікою. Так кому ж віддати перевагу — тому, хто відчуває, чи тому, хто міркує?
Певної відповіді чекати не доводиться. Симпатії одних завжди будуть на боці «раціоналістів», симпатії інших — на боці «емоціоналістів». Та, відповідаючи так, кожен, сам того не помічаючи, підключається до суперечок, що філософи ведуть з прадавніх часів: чим слід керуватися в життєвих ситуаціях — розумом чи почуттями.
Звичайно, прихильникам раціоналізму зараз перемагати легше, тому що головним аргументом у суперечці вони висувають намріяну ними відповідність часу. Сучасна людина, міркують вони, зуміла підпорядкувати собі час, простір, енергію, підпорядкувати обачливо, тверезо, раціонально. І щоб не відстати від століття розуму, знання, потрібно самому бути раціональним. Але, з іншого боку, коли у важкій ситуації все довго зважуєш, часто взагалі не отримуєш жодного рішення, і нарешті можна втратити потяг до щастя в цьому розумінні, бо як казав Р. Ролан, коли в житті вже немає іншої мети, як себелюбне щастя, життя стає безцільним. Насолоджуватися своїм щастям — велике благо, але ж мати можливість ділитися ним — ще більше. Відчуття щастя зростає від того, що людина розділяє його з іншими. У такому випадку вона сама збагачується тією користю, тим добром, яке приносить, розділяє радість, доставлену нею самою.
Дивно, невже впродовж багатьох років люди не змогли дійти очевидного — потрібен союз серця і голови, розуму і душі. Напевно, майже всі приходять до такого висновку: не можна протиставляти розум емоціям, голову серцю. Але це теоретично. А в житті? У кожному конкретному випадку? Чи так це ясно і просто? Хіба не трапляється так, що люди були сповнені благих намірів, бажали добра, а добро обернулося злом для того, про кого дбали, і для того, хто дбав?
Як би то не було, не слід забувати, що щастя людське — не тільки життя без проблем і печалей, коли гармонійно поєднані можливості й бажання, корисне й прекрасне, щастя — це стан душі.