Независимо от различия подданных и иностранцев наше законодательство и среда самих подданных различает несколько отдельных разрядов, пользующихся особыми правами. Так, прежде всего, вообще поданные разделяются на природных подданных, инородцев и финляндских обывателей. Затем, природные подданные и финляндские уроженцы, а также некоторые из инородцев разделяются по сословным группам. Основания этих различий в общем составе подданных далеко неодинаковы. Различие природных поданных и инородцев обусловливается различием общественной культуры отдельных элементов населения русского государства. К инородцам относятся, во-первых, евреи (так называемые западные инородцы); во-вторых, восточные народы, стоящие на низших ступенях гражданского развития и потому подчиняющиеся особому порядку управления. Различие природных подданных и финляндских уроженцев обусловлено широкой местной автономией Великого княжества Финляндского, приводящей к тому, что уроженцы ее пользуются и лично особыми правами. Что же касается, наконец, сословного расчленения собственно природных подданных, то сословный строй является у нас остатком совершившихся в ХVIII столетии попыток привить к русской жизни начала западноевропейского сословного строя. В допетровской Руси сословий в собственном смысле слова не было, да и само слово “сословие” появляется только в ХVIII веке, первоначально для обозначения коллегии, корпорации, universitas personarum и только позднее переносится и на корпоративно-организованные сословия. В языке московской Руси и не найти слов для выражения таких понятий, как сословный строй, сословные права, сословные предрассудки. В настоящее время и в государствах западной Европы, где сословия явились самобытным созданием исторического развития общественной жизни, сословная группировка повсеместно исчезла. Нигде уже более население государства не разделяется на четыре резко обособленных сословия. Если где и сохраняются следы сословных различий, то разве только в существовании одного привилегированного сословия — дворянского. Но все остальное население уже не делится более на сословия. Между тем, наше законодательство до сих пор удерживает сословную группировку населения, чуждую нашей истории, заимствованную нами с Запада в эпоху слепого подражания всему иностранному. Сословный строй никогда не мог пустить в нашем быту сколько-нибудь глубоких корней, а реформы царствования¹* лишили его и последней опоры. Благодаря этому, современное русское законодательство о правах состояния, все еще сохраняющее сословную почву, оказывается в странном противоречии с фактическими условиями русской жизни. Сословные начала, упорно сохраняемые законодательством, в действительности так чужды русской жизни, что у нас не редкость встретить человека, который и сам не знает, к какому сословию он принадлежит.
Період Мейдзі (яп. 明治時代, Мейдзі дзідай) — період в історії Японії з 1868 по 1912 роки. Тривав від початку реставрації Мейдзі до вступу на трон імператора Тайсьо.
Назва періоду Мейдзі походить від однойменного девізу імператорського правління який використовувався в Японії з 1868 по 1912 роки.
Період Мейдзі характеризувався модернізацією і вестернізацією Японії, створенням централізованої Японської імперії, переможними війнами з цинським Китаєм і імперською Росією, та приєднанням Тайваня і Кореї до Японії.
Реформи
Період перебування при владі імператора Муцухіто було названо «Мейдзі» — «освічене правління». У цей час були проведені реформи. Починаючи з 1860-х у країні проводиться низка реформ, що насамперед ліквідувала поділ країни на окремі князівства.
У 1871 видано указ про новий адміністративно-територіальний устрій: скасовувався поділ на князівства, територія Японії поділялася на префектури.
Самурайське ополчення перетворювалося на регулярну армію. У 1872 видано декрет про створення збройних сил на основі загальної військової повинності. Також було видано закон про скасування станових привілеїв, формальне зрівняння в правах усіх громадян. Пізніше було ліквідовано внутрішні мита, проголошено свободу торгівлі, пересування і перевезення товарів.
Переглядалися старі закони, вводилися нові, єдині для всієї держави і всіх груп населення. У наступні роки було проведено судову реформу: створювалися суди європейського типу.
З метою створення сприятливих умов для розвитку торгівлі й промисловості була проведена грошова реформа, вводилася єдина грошова одиниця — ієна. Оскільки довгий час політичним центром Японії було місто Едо (столиця сегуна Токугава), сюди були переведені з Кіото імператорський двір та уряд. Місто отримало назву Токіо.
З виданням Рескрипту про освіту була також здійснена реформа освіти. Створювалися нові середні школи, відкрився Токійський університет. Уряд заохочував відправку японців за кордон для отримання освіти.
У 1872—1873 проведено аграрну реформу. Скасовувалася власність князів і феодалів на землю, офіційно дозволялася купівля-продаж землі. Власність на землю була визнана за тими, хто фактично нею розпоряджався. Це узаконило права «нових» поміщиків і- заможних селян. У результат реформи — третя частина оброблюваної землі в Японії була вилучена із власності селянських громад. Аграрна реформа поклала початок розвитку капіталістичних відносин в японському селі, не ліквідувавши при цьому поміщицького землеволодіння.
Крім соціально-економічних реформ, в Японії були проведені й політичні зміни. У 1889 прийнято Конституцію, яка залишалася чинною до 1946 і була однією з найконсервативніших. Зразком для неї слугувала Конституція Пруссії, прийнята ще до об'єднання Німеччини. Особа імператора була священною та недоторканною. За ним закріплювалися права оголошення війни і миру, призначення і звільнення всіх цивільних та військове посадовців, скликання і розпуск парламенту. Імператор був верховним головнокомандувачем збройних сил Японії.
Конституція законодавчо закріплювала існування парламенту, що складався з двох палат — палати перів та палати представників. Більшість палати перів складали члени імператорської династії, вища титулована знать та особи, призначені імператором. Частина палати перів обиралася терміном на сім років найзаможнішими платниками податків.
Палата представників обиралася кожні чотири роки. Виборчим правом користувалися чоловіки віком від 25 років, що проживали у своєму виборчому окрузі не менше 1,5 року і сплачували високий податок (таких в країні була незначна частина). Парламент мав законодавчі права і затверджував бюджет. Проте кабінет міністрів звітувався не перед парламентом, а перед імператором.
Независимо от различия подданных и иностранцев наше законодательство и среда самих подданных различает несколько отдельных разрядов, пользующихся особыми правами. Так, прежде всего, вообще поданные разделяются на природных подданных, инородцев и финляндских обывателей. Затем, природные подданные и финляндские уроженцы, а также некоторые из инородцев разделяются по сословным группам. Основания этих различий в общем составе подданных далеко неодинаковы. Различие природных поданных и инородцев обусловливается различием общественной культуры отдельных элементов населения русского государства. К инородцам относятся, во-первых, евреи (так называемые западные инородцы); во-вторых, восточные народы, стоящие на низших ступенях гражданского развития и потому подчиняющиеся особому порядку управления. Различие природных подданных и финляндских уроженцев обусловлено широкой местной автономией Великого княжества Финляндского, приводящей к тому, что уроженцы ее пользуются и лично особыми правами. Что же касается, наконец, сословного расчленения собственно природных подданных, то сословный строй является у нас остатком совершившихся в ХVIII столетии попыток привить к русской жизни начала западноевропейского сословного строя. В допетровской Руси сословий в собственном смысле слова не было, да и само слово “сословие” появляется только в ХVIII веке, первоначально для обозначения коллегии, корпорации, universitas personarum и только позднее переносится и на корпоративно-организованные сословия. В языке московской Руси и не найти слов для выражения таких понятий, как сословный строй, сословные права, сословные предрассудки. В настоящее время и в государствах западной Европы, где сословия явились самобытным созданием исторического развития общественной жизни, сословная группировка повсеместно исчезла. Нигде уже более население государства не разделяется на четыре резко обособленных сословия. Если где и сохраняются следы сословных различий, то разве только в существовании одного привилегированного сословия — дворянского. Но все остальное население уже не делится более на сословия. Между тем, наше законодательство до сих пор удерживает сословную группировку населения, чуждую нашей истории, заимствованную нами с Запада в эпоху слепого подражания всему иностранному. Сословный строй никогда не мог пустить в нашем быту сколько-нибудь глубоких корней, а реформы царствования¹* лишили его и последней опоры. Благодаря этому, современное русское законодательство о правах состояния, все еще сохраняющее сословную почву, оказывается в странном противоречии с фактическими условиями русской жизни. Сословные начала, упорно сохраняемые законодательством, в действительности так чужды русской жизни, что у нас не редкость встретить человека, который и сам не знает, к какому сословию он принадлежит.
Объяснение:
Період Мейдзі (яп. 明治時代, Мейдзі дзідай) — період в історії Японії з 1868 по 1912 роки. Тривав від початку реставрації Мейдзі до вступу на трон імператора Тайсьо.
Назва періоду Мейдзі походить від однойменного девізу імператорського правління який використовувався в Японії з 1868 по 1912 роки.
Період Мейдзі характеризувався модернізацією і вестернізацією Японії, створенням централізованої Японської імперії, переможними війнами з цинським Китаєм і імперською Росією, та приєднанням Тайваня і Кореї до Японії.
Реформи
Період перебування при владі імператора Муцухіто було названо «Мейдзі» — «освічене правління». У цей час були проведені реформи. Починаючи з 1860-х у країні проводиться низка реформ, що насамперед ліквідувала поділ країни на окремі князівства.
У 1871 видано указ про новий адміністративно-територіальний устрій: скасовувався поділ на князівства, територія Японії поділялася на префектури.
Самурайське ополчення перетворювалося на регулярну армію. У 1872 видано декрет про створення збройних сил на основі загальної військової повинності. Також було видано закон про скасування станових привілеїв, формальне зрівняння в правах усіх громадян. Пізніше було ліквідовано внутрішні мита, проголошено свободу торгівлі, пересування і перевезення товарів.
Переглядалися старі закони, вводилися нові, єдині для всієї держави і всіх груп населення. У наступні роки було проведено судову реформу: створювалися суди європейського типу.
З метою створення сприятливих умов для розвитку торгівлі й промисловості була проведена грошова реформа, вводилася єдина грошова одиниця — ієна. Оскільки довгий час політичним центром Японії було місто Едо (столиця сегуна Токугава), сюди були переведені з Кіото імператорський двір та уряд. Місто отримало назву Токіо.
З виданням Рескрипту про освіту була також здійснена реформа освіти. Створювалися нові середні школи, відкрився Токійський університет. Уряд заохочував відправку японців за кордон для отримання освіти.
У 1872—1873 проведено аграрну реформу. Скасовувалася власність князів і феодалів на землю, офіційно дозволялася купівля-продаж землі. Власність на землю була визнана за тими, хто фактично нею розпоряджався. Це узаконило права «нових» поміщиків і- заможних селян. У результат реформи — третя частина оброблюваної землі в Японії була вилучена із власності селянських громад. Аграрна реформа поклала початок розвитку капіталістичних відносин в японському селі, не ліквідувавши при цьому поміщицького землеволодіння.
Крім соціально-економічних реформ, в Японії були проведені й політичні зміни. У 1889 прийнято Конституцію, яка залишалася чинною до 1946 і була однією з найконсервативніших. Зразком для неї слугувала Конституція Пруссії, прийнята ще до об'єднання Німеччини. Особа імператора була священною та недоторканною. За ним закріплювалися права оголошення війни і миру, призначення і звільнення всіх цивільних та військове посадовців, скликання і розпуск парламенту. Імператор був верховним головнокомандувачем збройних сил Японії.
Конституція законодавчо закріплювала існування парламенту, що складався з двох палат — палати перів та палати представників. Більшість палати перів складали члени імператорської династії, вища титулована знать та особи, призначені імператором. Частина палати перів обиралася терміном на сім років найзаможнішими платниками податків.
Палата представників обиралася кожні чотири роки. Виборчим правом користувалися чоловіки віком від 25 років, що проживали у своєму виборчому окрузі не менше 1,5 року і сплачували високий податок (таких в країні була незначна частина). Парламент мав законодавчі права і затверджував бюджет. Проте кабінет міністрів звітувався не перед парламентом, а перед імператором.
Объяснение: