Правление Петра I (1689—1725) было не просто царствованием, но переломной эпохой в жизни страны. В исторической науке и исторической литературе прочно укоренились термины «эпоха Петра», «эпоха петровских преобразований». В результате петровских реформ новое появлялось повсюду — в экономике и науке, в культурной жизни и в быту, в структуре государственного аппарата и управления, создании новой армии и флота, во внешней политике. Россия в ходе петровских реформ превратилась в одну из сильнейших европейских держав.
Качественному скачку, совершенному в первой четверти XVIII века, Россия обязана была трудовым и ратным подвигам простых людей, но в центре всей реформаторской деятельности находился Петр — личность необыкновенная, с его огромным умом, разносторонними дарованиями и железной волей.
Время показало удивительную жизне многих институтов, созданных Петром. Сенат просуществовал в России более двухсот лет; подушная подать, введенная в 1724 году, была отменена лишь 163 года спустя. Последний рекрутский набор состоялся в 1874 году, спустя 170 лет после первого. Синодальное управление православной церкви оставалось неизменным почти двести лет. Поэтому понятно то восхищение, которое вызывал и вызывает великий реформатор России.
Рассматривая петровские преобразования, необходимо отметить, что спор об их закономерности, прогрессивности и даже целесообразности идет в исторической науке почти со времен самих реформ. При этом высказывались две противоположные точки зрения. Славянофилы укоряли российского императора в том, что он грубо вторгся в жизнь русского народа и «европеизацией» нарушил самобытный строй России. Эти взгляды были подвергнуты критике русским историком С.М. Соловьёвым. Он доказывал историческую обусловленность и необходимость реформ, которые, по его мнению, ощущались всем народом.
Эта мысль С.М. Соловьёва была поддержана В.О. Ключевским, который в курсе своих лекции отмечал, что «реформа сама собою вышла из насущных нужд государства и народа, инстинктивно почувствованных властным человеком с чутким умом и сильным характером, талантами, дружно совместившимися в одной из тех исключительно счастливо сложенных натур».
Українське суспільство ХІV-ХV ст. було неоднорідним та строкатим. Його основними станами були шляхта, духовенство, міщани й селяни. Стани відповідали соціально-правовим групам людей, які відрізнялися між собою майновим становищем у суспільстві, а також різними правами й обов’язками. У різних регіонах, які входили до складу різних країн, соціальна структура населення мала свої певні відмінності та особливості формування й становлення, що було зумовлено різницею в їхньому суспільному та економічному розвитку.
Становій організації тогочасного суспільства був характерний ієрархічний принцип побудови, тобто одні стани підпорядкувалися іншим, що зумовлювалося соціально-майновою нерівністю.
Магнати
представники шляхетського походження, родової й багатої знаті, великі землевласники.
Шляхта
провідний привілейований суспільний стан, що складався із вихідців різних соціальних груп, яким надавалися широкі політичні, майнові права та свободи і які несли військову службу.
Князі (титулована знать)
становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цього статусу міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом).
Пани (заможна шляхта)
найзаможніші феодали, які вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням; були членами великокняжої ради та брали участь у військових походах із власними військовими загонами.
Зем’яни (середня шляхта)
нащадки слуг, які здійснювали військову службу, завдяки чому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї.
Бояри (дрібна шляхта)
виконували різного роду доручення та особисто несли військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи за рахунок виконання своїх обов’язків перед королем чи князем.
Духовенство
«церковні люди», – окремий привілейований стан у суспільстві, не підлягав світському суду, мав свою власну ієрархію.
Чорне
ченці та черниці.
Біле
світські парафіяльні священики.
Міщани
міське населення, яке займалися ремісничою та торговою діяльністю.
Патриціат
найзаможніші та найвпливовіші купці і ремісники.
Бюргерство
цехові майстри та середній клас населення.
Міський плебс
дрібні торговці, ремісники, вільні селяни.
Селяни
домінуюча частина населення, серед якого були як особисто вільні селяни, так і ті, що були прикріплені до свого наділу, відповідно – феодала.
Слуги
селяни, які відбували особисту службу при своєму господарі, у разі потреби виступали із ним у військовий похід та виконували різного роду доручення.
Данники
сплачували данину за користування землею, а також мисливськими й бортними угіддями; натуральна данина поступово витісняється грошовою платою.
Тяглі
відробляли панщину, та працювали в господарстві свого господаря здійснюючи «тяглу» службу, тобто разом зі своєю худобою обробляли землю, сплачували податки та виконували різного роду повинності.
Объяснение:
Правление Петра I (1689—1725) было не просто царствованием, но переломной эпохой в жизни страны. В исторической науке и исторической литературе прочно укоренились термины «эпоха Петра», «эпоха петровских преобразований». В результате петровских реформ новое появлялось повсюду — в экономике и науке, в культурной жизни и в быту, в структуре государственного аппарата и управления, создании новой армии и флота, во внешней политике. Россия в ходе петровских реформ превратилась в одну из сильнейших европейских держав.
Качественному скачку, совершенному в первой четверти XVIII века, Россия обязана была трудовым и ратным подвигам простых людей, но в центре всей реформаторской деятельности находился Петр — личность необыкновенная, с его огромным умом, разносторонними дарованиями и железной волей.
Время показало удивительную жизне многих институтов, созданных Петром. Сенат просуществовал в России более двухсот лет; подушная подать, введенная в 1724 году, была отменена лишь 163 года спустя. Последний рекрутский набор состоялся в 1874 году, спустя 170 лет после первого. Синодальное управление православной церкви оставалось неизменным почти двести лет. Поэтому понятно то восхищение, которое вызывал и вызывает великий реформатор России.
Рассматривая петровские преобразования, необходимо отметить, что спор об их закономерности, прогрессивности и даже целесообразности идет в исторической науке почти со времен самих реформ. При этом высказывались две противоположные точки зрения. Славянофилы укоряли российского императора в том, что он грубо вторгся в жизнь русского народа и «европеизацией» нарушил самобытный строй России. Эти взгляды были подвергнуты критике русским историком С.М. Соловьёвым. Он доказывал историческую обусловленность и необходимость реформ, которые, по его мнению, ощущались всем народом.
Эта мысль С.М. Соловьёва была поддержана В.О. Ключевским, который в курсе своих лекции отмечал, что «реформа сама собою вышла из насущных нужд государства и народа, инстинктивно почувствованных властным человеком с чутким умом и сильным характером, талантами, дружно совместившимися в одной из тех исключительно счастливо сложенных натур».
Українське суспільство ХІV-ХV ст. було неоднорідним та строкатим. Його основними станами були шляхта, духовенство, міщани й селяни. Стани відповідали соціально-правовим групам людей, які відрізнялися між собою майновим становищем у суспільстві, а також різними правами й обов’язками. У різних регіонах, які входили до складу різних країн, соціальна структура населення мала свої певні відмінності та особливості формування й становлення, що було зумовлено різницею в їхньому суспільному та економічному розвитку.
Становій організації тогочасного суспільства був характерний ієрархічний принцип побудови, тобто одні стани підпорядкувалися іншим, що зумовлювалося соціально-майновою нерівністю.
Магнати
представники шляхетського походження, родової й багатої знаті, великі землевласники.
Шляхта
провідний привілейований суспільний стан, що складався із вихідців різних соціальних груп, яким надавалися широкі політичні, майнові права та свободи і які несли військову службу.
Князі (титулована знать)
становили єдиний замкнутий стан, тому ні за багатство, ні за гроші, вплив чи владу не можна було стати князем, оскільки цього статусу міг набути тільки син князя (за кровним спадковим принципом).
Пани (заможна шляхта)
найзаможніші феодали, які вирізнялися родовитістю та спадковим землеволодінням; були членами великокняжої ради та брали участь у військових походах із власними військовими загонами.
Зем’яни (середня шляхта)
нащадки слуг, які здійснювали військову службу, завдяки чому отримували спадкове землеволодіння та певні шляхетські привілеї.
Бояри (дрібна шляхта)
виконували різного роду доручення та особисто несли військову службу; у своїх володіннях мали певні земельні наділи за рахунок виконання своїх обов’язків перед королем чи князем.
Духовенство
«церковні люди», – окремий привілейований стан у суспільстві, не підлягав світському суду, мав свою власну ієрархію.
Чорне
ченці та черниці.
Біле
світські парафіяльні священики.
Міщани
міське населення, яке займалися ремісничою та торговою діяльністю.
Патриціат
найзаможніші та найвпливовіші купці і ремісники.
Бюргерство
цехові майстри та середній клас населення.
Міський плебс
дрібні торговці, ремісники, вільні селяни.
Селяни
домінуюча частина населення, серед якого були як особисто вільні селяни, так і ті, що були прикріплені до свого наділу, відповідно – феодала.
Слуги
селяни, які відбували особисту службу при своєму господарі, у разі потреби виступали із ним у військовий похід та виконували різного роду доручення.
Данники
сплачували данину за користування землею, а також мисливськими й бортними угіддями; натуральна данина поступово витісняється грошовою платою.
Тяглі
відробляли панщину, та працювали в господарстві свого господаря здійснюючи «тяглу» службу, тобто разом зі своєю худобою обробляли землю, сплачували податки та виконували різного роду повинності.