20-30-ті роки стали недовгою перервою між двома світовими війнами. Проте спокійними їх назвати важко. Це був час загальної радикалізації. Розгорнулося протистояння між двома основними ідеологіями — націоналізмом та комунізмом, кожна з яких встигла досягти своїх крайніх неприємних форм — тоталітаризму.
Націоналізм підживлював відчуття зверхності у переможців Першої світової війни та бажання реваншу у тих, хто цю війну програв. На сході Європи та півночі Азії перші у світі радянські держави проголосили своєю ціллю побудову комуністичного суспільства. Небачені доти зміни суспільного устрою, що планували провести комуністи, за браком будь-якого попереднього досвіду, набували характеру величезного соціального експерименту, про результати якого можна було лише здогадуватися.
Співучасниками, але водночас і заручниками цього експерименту, стали й українці. У 1921 році, після поразки Української революції та затяжної громадянської війни, більшовики зуміли встановити свою владу над більшістю українських земель. Владу рад у ході війни проголошували під знаменами Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) зі столицею в Харкові. У 1920 році РСФРР та УСРР підписали союзний договір про об'єднання основних наркоматів (тобто міністерств). 30 грудня 1922 p. проголосили створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли чотири радянські республіки, включно з УСРР. У січні 1924 року прийняли першу Конституцію СРСР. Через рік, у 1925 році нова Конституція офіційно затвердила входження республіки до Радянського Союзу.
Поняття НЕПу включало в себе не економічну політику в умовах воєнного часу, але і певну доктринальних концепцію побудови соціалізму в одній країні. У партійних документах РКП (б) (зокрема, у другій Програмі партії, прийнятої VIII з'їздом у 1919 р.) домінувала ідея безпосереднього переходу до соціалізму без попереднього періоду, що пристосовуються стару економіку до економіки соціалістичної.
Передбачалося, як зазначав В. І. Ленін, безпосереднім велінням пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл продуктів по-комуністичному в дрібнобуржуазної країні, в тому числі за до коштів, запозичених у капіталістичних держав, насамперед Німеччини. Як передумови для побудови соціалізму В. І. Ленін називав наявність таких суб'єктивних факторів як диктатура пролетаріату і пролетарська партія. Що ж до матеріальних передумов, то вони були пов'язані з перемогою світової революції і до західноєвропейського пролетаріату.
У деяких навчальних посібниках зустрічається положення про те, що Громадянська війна стала основною причиною проведення політики воєнного комунізму. Разом з тим перші кроки в рамках цієї політики радянська влада почала ще до розгортання загальнонаціональної війни. Сам В. І. Ленін писав пізніше: На початку 1918 року ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу … Ми припускали без достатнього розрахунку безпосередніми веліннями пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл по-комуністичному
Таким чином, політика воєнного комунізму, проведена більшовиками в 1918–1920 рр., Будувалася, з одного боку, на досвіді державного регулювання господарських відносин періоду Першої світової війни (в Росії, Німеччини), з іншого – на утопічних уявленнях про можливість безпосереднього переходу до безриночному соціалізму в умовах очікування світової революції, що призвело в кінцевому підсумку до форсування темпів соціально-економічних перетворень в країні в роки Громадянської війни.
ответ:1) Ордынские ханы выбирали себе коллаборантов из числа властителей покоренных народов, которые должны были обеспечивать процесс сбора дани (*ордынский выход"). Московские князья добились для себя такой "почетной обязанности", и на каждый рубль, собранный для Орды, в собственный карман клали минимум три. Получив финансовые ресурсы, в тоге смогли содержать мощное войско и подтягивать под свою руку сначала окрестные русские земли, а потом уже и ордынские - Казань. Астрахань, Сибирь, Крым.
2(Иван Данилович Калита восседал на московском престоле с 1325 по 1340гг. В памяти москвичей он остался, как строитель, который расширил и укрепил нашу матушку Москву. Прозвище его – Калита, т. е. денежный мешок, мощна. Иван Калита был одним из самых сильных и богатых князей на Руси. О завещаниях Ивана Даниловича Калиты ходили легенды. Якобы завещал он золотые цепи, пояса золотые, серебряные, ожерелья, посуда из золота и серебра, шапка золотая - всё это он оставлял наследникам своим. А так же завещал Москву, Коломну и Можайск, 42 села, 53 волости. Вот из этой территории и выросло Российское государство. В свои годы правления, Иван Калита поддерживал тесные контакты с ордынскими ханами, исправно платил дань, часто посылал подарки. Такая политика Ивана Калиты позволила получить передышку в сорок лет. Именно столько времени не было нападений со стороны Орды, что позволило накопить силы. Эта передышка имела большое значение, как психологическое, так и моральное. За это время выросли люди, которые не знали страха перед ордынцами. Именно это поколение вступит в борьбу против Орды, которую возглавит Дмитрий Донской.
3) Неоднозначно, с одной стороны, князь Иван Калита, поднял налоги, чем несомненно понизил уровень жизни людей и увеличил бедность и нищету. С другой стороны, он эти самые деньги полученные от налогов потратил на то, чтобы задобрить ордынского хана и "купить" у него право самому "наводить порядок" в русских княжествах, тем самым избавив земли от ордынских набегов (которые были гораздо более разорительны, чем карательные рейды того же Калиты). Ну а кроме того, часть денег собираемых на дань для орды Князь утаивал и тратил на нужды Московского княжества, в частность на строительство новых стен московского кремля. Так что Иван Калита сумел откупиться от постоянных набегов орды посредством усиления налогового гнета, думаю, что для людей того времени (в основной своей массе) относительно спокойная жизнь без золотоордынцев на горизонте стоила увеличенных налогов, но, наверное, как и всегда были исключения.
20-30-ті роки стали недовгою перервою між двома світовими війнами. Проте спокійними їх назвати важко. Це був час загальної радикалізації. Розгорнулося протистояння між двома основними ідеологіями — націоналізмом та комунізмом, кожна з яких встигла досягти своїх крайніх неприємних форм — тоталітаризму.
Націоналізм підживлював відчуття зверхності у переможців Першої світової війни та бажання реваншу у тих, хто цю війну програв. На сході Європи та півночі Азії перші у світі радянські держави проголосили своєю ціллю побудову комуністичного суспільства. Небачені доти зміни суспільного устрою, що планували провести комуністи, за браком будь-якого попереднього досвіду, набували характеру величезного соціального експерименту, про результати якого можна було лише здогадуватися.
Співучасниками, але водночас і заручниками цього експерименту, стали й українці. У 1921 році, після поразки Української революції та затяжної громадянської війни, більшовики зуміли встановити свою владу над більшістю українських земель. Владу рад у ході війни проголошували під знаменами Української соціалістичної радянської республіки (УСРР) зі столицею в Харкові. У 1920 році РСФРР та УСРР підписали союзний договір про об'єднання основних наркоматів (тобто міністерств). 30 грудня 1922 p. проголосили створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до складу якого увійшли чотири радянські республіки, включно з УСРР. У січні 1924 року прийняли першу Конституцію СРСР. Через рік, у 1925 році нова Конституція офіційно затвердила входження республіки до Радянського Союзу.
Поняття НЕПу включало в себе не економічну політику в умовах воєнного часу, але і певну доктринальних концепцію побудови соціалізму в одній країні. У партійних документах РКП (б) (зокрема, у другій Програмі партії, прийнятої VIII з'їздом у 1919 р.) домінувала ідея безпосереднього переходу до соціалізму без попереднього періоду, що пристосовуються стару економіку до економіки соціалістичної.
Передбачалося, як зазначав В. І. Ленін, безпосереднім велінням пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл продуктів по-комуністичному в дрібнобуржуазної країні, в тому числі за до коштів, запозичених у капіталістичних держав, насамперед Німеччини. Як передумови для побудови соціалізму В. І. Ленін називав наявність таких суб'єктивних факторів як диктатура пролетаріату і пролетарська партія. Що ж до матеріальних передумов, то вони були пов'язані з перемогою світової революції і до західноєвропейського пролетаріату.
У деяких навчальних посібниках зустрічається положення про те, що Громадянська війна стала основною причиною проведення політики воєнного комунізму. Разом з тим перші кроки в рамках цієї політики радянська влада почала ще до розгортання загальнонаціональної війни. Сам В. І. Ленін писав пізніше: На початку 1918 року ми зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу … Ми припускали без достатнього розрахунку безпосередніми веліннями пролетарської держави налагодити державне виробництво і державне розподіл по-комуністичному
Таким чином, політика воєнного комунізму, проведена більшовиками в 1918–1920 рр., Будувалася, з одного боку, на досвіді державного регулювання господарських відносин періоду Першої світової війни (в Росії, Німеччини), з іншого – на утопічних уявленнях про можливість безпосереднього переходу до безриночному соціалізму в умовах очікування світової революції, що призвело в кінцевому підсумку до форсування темпів соціально-економічних перетворень в країні в роки Громадянської війни.
ответ:1) Ордынские ханы выбирали себе коллаборантов из числа властителей покоренных народов, которые должны были обеспечивать процесс сбора дани (*ордынский выход"). Московские князья добились для себя такой "почетной обязанности", и на каждый рубль, собранный для Орды, в собственный карман клали минимум три. Получив финансовые ресурсы, в тоге смогли содержать мощное войско и подтягивать под свою руку сначала окрестные русские земли, а потом уже и ордынские - Казань. Астрахань, Сибирь, Крым.
2(Иван Данилович Калита восседал на московском престоле с 1325 по 1340гг. В памяти москвичей он остался, как строитель, который расширил и укрепил нашу матушку Москву. Прозвище его – Калита, т. е. денежный мешок, мощна. Иван Калита был одним из самых сильных и богатых князей на Руси. О завещаниях Ивана Даниловича Калиты ходили легенды. Якобы завещал он золотые цепи, пояса золотые, серебряные, ожерелья, посуда из золота и серебра, шапка золотая - всё это он оставлял наследникам своим. А так же завещал Москву, Коломну и Можайск, 42 села, 53 волости. Вот из этой территории и выросло Российское государство. В свои годы правления, Иван Калита поддерживал тесные контакты с ордынскими ханами, исправно платил дань, часто посылал подарки. Такая политика Ивана Калиты позволила получить передышку в сорок лет. Именно столько времени не было нападений со стороны Орды, что позволило накопить силы. Эта передышка имела большое значение, как психологическое, так и моральное. За это время выросли люди, которые не знали страха перед ордынцами. Именно это поколение вступит в борьбу против Орды, которую возглавит Дмитрий Донской.
3) Неоднозначно, с одной стороны, князь Иван Калита, поднял налоги, чем несомненно понизил уровень жизни людей и увеличил бедность и нищету. С другой стороны, он эти самые деньги полученные от налогов потратил на то, чтобы задобрить ордынского хана и "купить" у него право самому "наводить порядок" в русских княжествах, тем самым избавив земли от ордынских набегов (которые были гораздо более разорительны, чем карательные рейды того же Калиты). Ну а кроме того, часть денег собираемых на дань для орды Князь утаивал и тратил на нужды Московского княжества, в частность на строительство новых стен московского кремля. Так что Иван Калита сумел откупиться от постоянных набегов орды посредством усиления налогового гнета, думаю, что для людей того времени (в основной своей массе) относительно спокойная жизнь без золотоордынцев на горизонте стоила увеличенных налогов, но, наверное, как и всегда были исключения.