Джулія Новеллі – італійка; скориставшись вибухом, як і Іван, вона втікає з табору. Письменник з любов’ю змальовує Джулію, підкреслюючи її красу, тендітність, витонченість: у неї чорні виразні очі, густе волосся, гнучка і струнка фігура, дзвінкий сміх. Завдяки образу Джулії Новеллі автор спонукає свого героя пройти перевірку.
“Альпійська балада” образ Івана В центрі розповіді – звичайний рядовий боєць Іван Терешка. Він родом з Білорусії, це фізично міцний 25-річний хлопець; знайома з дитинства селянська праця загартувала його, зробила сильним і витривалим. В полку він нічим не виділявся серед інших піхотинців, за колишні бої отримав три подяки від командування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше не здатний. Волею випадку Іван опинився в полоні у німців. Епізод полонення постійно переслідує його в нічних кошмарах (адже тоді, за законом військового часу, здатися в полон автоматично означало стати на бік ворога, тобто зрадити Батьківщині. Не можна допустити, щоб тебе взяли живим в полон. Недарма письменник загострює увагу на цій проблемі. “Нельзя срывать злость на пленных, – з гіркотою думає Іван, – плен – не проступок их, а несчастье, они не сдались в плен – их взяли, а некоторых даже сдали, предали – было и такое”. Івана Терешко, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть: «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.
В это время Лермонтов как раз находился в ссылке. Он создал яркий автопортрет.
Мы видим человека, одетого в мундир полка драгунов. Характерный воротник красного цвета, эффектные эполеты, бурка и неизменная шашка. Лермонтова изобразил себя по колено. Бурка накинута на одно его плечо. Прямо за ним – девственная природа Кавказа. Она практически не прописана. Можно лишь угадывать очертания величественных гор и грандиозное небо. Сочетание серого и розового тонов впечатляет.
Поэт хотел вручить этот автопортрет той женщине, которую любил. Звали ее В.А. Лопухина. Он подарил ей свое творение в 1838 году.
Лермонтов изобразил себя очень похоже. Но современники были удивлены прическе. Они были уверены, что поэт не носил так волосы. Но, вполне возможно, что на Кавказе поэт мог позволить себе такие вольности.
Впечатляют краски этой акварели. Они максимально естественны. Лермонтов умело пользуется оттенками, создавая по-настоящему осязаемые черты. Максимум внимания он уделил изображению своего лица. Перед нами молодой человек, который уже умудрен большим жизненным опытом. Голова его слегка повернута. Черты лица – правильные. В глазах можно прочесть скрытую грусть и тайные раздумья, которые не покидают поэта. Он смотрит куда-то вдаль. О чем он думает? Догадаться сложно.
Может быть он устремлен в созерцание собственных переживаний. Его мысли сконцентрированы на а взгляд устремлен в будущее.
Лермонтов смог создать по-настоящему живой портрет. Он запечатлел себя так, как представлял себя самого. Он смог выразить затаенные думы, невыразимую печаль и трагизм. Поэт смог передать мягкость своей души и невероятную доброту.
Перед нами живой человек с его переживаниями, стремлениями, мечтами и желаниями. Именно таким, скорее всего, мы и представляем поэта.
Джулія Новеллі – італійка; скориставшись вибухом, як і Іван, вона втікає з табору. Письменник з любов’ю змальовує Джулію, підкреслюючи її красу, тендітність, витонченість: у неї чорні виразні очі, густе волосся, гнучка і струнка фігура, дзвінкий сміх. Завдяки образу Джулії Новеллі автор спонукає свого героя пройти перевірку.
“Альпійська балада” образ Івана В центрі розповіді – звичайний рядовий боєць Іван Терешка. Він родом з Білорусії, це фізично міцний 25-річний хлопець; знайома з дитинства селянська праця загартувала його, зробила сильним і витривалим. В полку він нічим не виділявся серед інших піхотинців, за колишні бої отримав три подяки від командування та дві медалі «За відвагу» і думав, що на більше не здатний. Волею випадку Іван опинився в полоні у німців. Епізод полонення постійно переслідує його в нічних кошмарах (адже тоді, за законом військового часу, здатися в полон автоматично означало стати на бік ворога, тобто зрадити Батьківщині. Не можна допустити, щоб тебе взяли живим в полон. Недарма письменник загострює увагу на цій проблемі. “Нельзя срывать злость на пленных, – з гіркотою думає Іван, – плен – не проступок их, а несчастье, они не сдались в плен – их взяли, а некоторых даже сдали, предали – было и такое”. Івана Терешко, який і в таборі не дозволив себе затоптати, роздавити в нім людину, а після того, як ковтнув повітря свободи і любові, що став ще сильніше, твердіше духом, — він готовий до смертельної сутички з фашистами. Доля підготувала цій людині щось страшніше за смерть: «вибір» Івана, можливо, найнестерпніший для людини, найстрашніший з усіх, які є в повістях Бикова.
Объяснение:
В это время Лермонтов как раз находился в ссылке. Он создал яркий автопортрет.
Мы видим человека, одетого в мундир полка драгунов. Характерный воротник красного цвета, эффектные эполеты, бурка и неизменная шашка. Лермонтова изобразил себя по колено. Бурка накинута на одно его плечо. Прямо за ним – девственная природа Кавказа. Она практически не прописана. Можно лишь угадывать очертания величественных гор и грандиозное небо. Сочетание серого и розового тонов впечатляет.
Поэт хотел вручить этот автопортрет той женщине, которую любил. Звали ее В.А. Лопухина. Он подарил ей свое творение в 1838 году.
Лермонтов изобразил себя очень похоже. Но современники были удивлены прическе. Они были уверены, что поэт не носил так волосы. Но, вполне возможно, что на Кавказе поэт мог позволить себе такие вольности.
Впечатляют краски этой акварели. Они максимально естественны. Лермонтов умело пользуется оттенками, создавая по-настоящему осязаемые черты. Максимум внимания он уделил изображению своего лица. Перед нами молодой человек, который уже умудрен большим жизненным опытом. Голова его слегка повернута. Черты лица – правильные. В глазах можно прочесть скрытую грусть и тайные раздумья, которые не покидают поэта. Он смотрит куда-то вдаль. О чем он думает? Догадаться сложно.
Может быть он устремлен в созерцание собственных переживаний. Его мысли сконцентрированы на а взгляд устремлен в будущее.
Лермонтов смог создать по-настоящему живой портрет. Он запечатлел себя так, как представлял себя самого. Он смог выразить затаенные думы, невыразимую печаль и трагизм. Поэт смог передать мягкость своей души и невероятную доброту.
Перед нами живой человек с его переживаниями, стремлениями, мечтами и желаниями. Именно таким, скорее всего, мы и представляем поэта.