2) В) брати-підберезовики 2. «Охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом*якшали од навколишнього простору…»
Високий рівень.
«Найзаповітніші мрії нашого Тараса».
Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України. Ми вже звикли до того, що Тараса Шевченка народна традиція величає Кобзарем. Він і справді був яскравим носієм кобзарського хисту і так само, як ці народні співці, знав страждання, ніс через свою непросту долю палку любов до рідного краю, беріг пам'ять про минулу славу України і не давав забути про неї сучасникам. А тим часом дійсність гнітила поета своєю безпросвітністю. Жахливі картини народних бідувань болем озивалися в його полум'яному серці. Поневолений народ, загнаний панством у ярмо, знесилений важкою працею та закріпачений духовно, зрікся своїх волелюбних прагнень і день за днем тягнув на плечах хрест своєї гіркої долі:" ... повсихали Сади зелені погнили Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли,
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть!.."
Шевченко бажав кращої долі для цього окривдженого люду. Він був певний, що його співучий, прекрасний душею народ заслуговує на це. Поетичний талант Шевченка творив і передавав у духовну скарбницю рідного краю світлі мрії про прийдешній день України — такі несхожі на те, що бачив Кобзар навколо себе. Майбутнє рідного краю насамперед уявлялося йому вільним від соціального та національного ярма. У творчій спадщині Шевченка ми знаходимо правдиві картини під'яремного життя українського селянина, але понад ними, мов сонце, що сходить, піднімається священна віра в те, що" ...встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
на волі
Невольничі діти!...(«Стоїть в селі Суботові...») Тоді почнеться для України новий відлік часу. Чим же ознаменується на рідній землі прийдешня доба волі? Шевченкова уява малює ідилічні картини народного життя:"
...зеленіють широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі...(«І виріс я на чужині...»)
Будні краян будуть наповнені працею для свого добробуту. Мир, згода і радість прийдуть у кожну оселю, у кожну родину.
Мріючи про майбутнє України, він бачить її освіченою, розвинутою, рівною серед інших країн. А ще — вірною історичній пам'яті, а отже, і пам'яті тих, хто частку свого серця і своєї праці доклав до того, щоб доля України склалася щасливо.Чи ж так вона склалася? Незалежну Україну — маємо. Потенційні можливості розвитку — також. Залишається працювати над тим, щоб усі мрії Великого Тараса стали Дійсністю.
Доброе, исплаканное лицо ее выражало только беспокойство и страх.
Пожилая дама носила имя княгини Друбецкой, одной из лучших фамилий России, но она была бедна, давно вышла из света и утратила прежние связи.
Она испугалась слов князя Василия; когда-то красивое лицо ее выразило озлобление, но это продолжалось только минуту.
Она, видимо, забыла свои годы и пускала в ход, по привычке, все старинные женские средства.
Но как только он вышел, лицо ее опять приняло то же холодное, притворное выражение, которое было на нем прежде.
Толстый, выше обыкновенного роста, широкий, с огромными красными руками, он, как говорится, не умел войти в салон и еще менее умел из него выйти, то есть перед выходом сказать что-нибудь особенно приятное.
Князь Ипполит подошел к маленькой княгине и, близко наклоняя к ней свое лицо, стал полушепотом что-то говорить ей.
Она теперь совсем заболеет, — сказал, входя в кабинет, князь Андрей и потирая маленькие белые ручки.
Князь Андрей только плечами на детские речи Пьера.
1) в, 2) б, 3) а, 4) б, 6) в, 7)б, 8) а, 9) в, 10) б, 11)а, 12) а
Достатній рівень.
1) Тим, що Тарас був зацікавлений малюванням
2) В) брати-підберезовики 2. «Охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом*якшали од навколишнього простору…»
Високий рівень.
«Найзаповітніші мрії нашого Тараса».
Мрії Тараса Шевченка про майбутнє України. Ми вже звикли до того, що Тараса Шевченка народна традиція величає Кобзарем. Він і справді був яскравим носієм кобзарського хисту і так само, як ці народні співці, знав страждання, ніс через свою непросту долю палку любов до рідного краю, беріг пам'ять про минулу славу України і не давав забути про неї сучасникам. А тим часом дійсність гнітила поета своєю безпросвітністю. Жахливі картини народних бідувань болем озивалися в його полум'яному серці. Поневолений народ, загнаний панством у ярмо, знесилений важкою працею та закріпачений духовно, зрікся своїх волелюбних прагнень і день за днем тягнув на плечах хрест своєї гіркої долі:" ... повсихали Сади зелені погнили Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли,
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідутьІ діточок своїх ведуть!.."
Шевченко бажав кращої долі для цього окривдженого люду. Він був певний, що його співучий, прекрасний душею народ заслуговує на це. Поетичний талант Шевченка творив і передавав у духовну скарбницю рідного краю світлі мрії про прийдешній день України — такі несхожі на те, що бачив Кобзар навколо себе. Майбутнє рідного краю насамперед уявлялося йому вільним від соціального та національного ярма. У творчій спадщині Шевченка ми знаходимо правдиві картини під'яремного життя українського селянина, але понад ними, мов сонце, що сходить, піднімається священна віра в те, що" ...встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
на волі
Невольничі діти!...(«Стоїть в селі Суботові...») Тоді почнеться для України новий відлік часу. Чим же ознаменується на рідній землі прийдешня доба волі? Шевченкова уява малює ідилічні картини народного життя:"
...зеленіють широкії села,
А у селах у веселих
І люде веселі...(«І виріс я на чужині...»)
Будні краян будуть наповнені працею для свого добробуту. Мир, згода і радість прийдуть у кожну оселю, у кожну родину.
Мріючи про майбутнє України, він бачить її освіченою, розвинутою, рівною серед інших країн. А ще — вірною історичній пам'яті, а отже, і пам'яті тих, хто частку свого серця і своєї праці доклав до того, щоб доля України склалася щасливо.Чи ж так вона склалася? Незалежну Україну — маємо. Потенційні можливості розвитку — також. Залишається працювати над тим, щоб усі мрії Великого Тараса стали Дійсністю.
Доброе, исплаканное лицо ее выражало только беспокойство и страх.
Пожилая дама носила имя княгини Друбецкой, одной из лучших фамилий России, но она была бедна, давно вышла из света и утратила прежние связи.
Она испугалась слов князя Василия; когда-то красивое лицо ее выразило озлобление, но это продолжалось только минуту.
Она, видимо, забыла свои годы и пускала в ход, по привычке, все старинные женские средства.
Но как только он вышел, лицо ее опять приняло то же холодное, притворное выражение, которое было на нем прежде.
Толстый, выше обыкновенного роста, широкий, с огромными красными руками, он, как говорится, не умел войти в салон и еще менее умел из него выйти, то есть перед выходом сказать что-нибудь особенно приятное.
Князь Ипполит подошел к маленькой княгине и, близко наклоняя к ней свое лицо, стал полушепотом что-то говорить ей.
Она теперь совсем заболеет, — сказал, входя в кабинет, князь Андрей и потирая маленькие белые ручки.
Князь Андрей только плечами на детские речи Пьера.
В соседней комнате зашумело женское платье.