Письменник досягає цього різними художніми знахідками. так, в усмішці «ох, і лікували нас він, змальовуючи бабу палажку, яка «значно професоріша від самого професора», її методи лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію жінки, що стоїть на варті охорони здоров’я сільського населення: хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби. усмішка «газета – дуже велике діло» має іншу особливість. вона починається такими рядками: «я тут не натякатиму про те, що таке газета. усі знають, шо це діло дуже велике й дуже поважне. недарма ж її (газету) звуть шостою державою. я тільки розкажу, як треба користуватись газетою, щоб вона справді йшла до діла…» такий серйозний початок усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від протилежного. йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети в його господарст стверджується детально, послідовно і теж за певними рубриками (як і у творі «ох, і лікували нас…»), наприклад: жнива, молочарство, пасічництво.. але найпотрібніша газета в справі виховання дітей. цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: «…дітей одною’ газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до другої, як зшиток. і от як не слухає ванько, берете той зшиток та його по голові: - не слухаєш, сукин ти сину! а для чого я газету передплачую? ! іта р-р-раз! р-р-раз! і дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і богу молиться…» проте у своєму щоденникові остап вишня занотовує: «все життя гумористом! господи! збожеволіти можна від суму! » чи не парадоксальні ці твердження? ні, бо автор вишнівських усмішок підмітив саму природу сміху, гумору, що часто виростає з контрасту, зокрема веселого і сумного. така й іворча натура гумориста: пильно підмічати в житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо покепкувати над ними. завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! сам остап вишня щиро зізнається: «умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! у моєму сміхові завжди бачив народ…» найвищий гонорар для гумориста – веселий блиск в очах народу. у щоденнику «думи мої, думи…» письменник міркує, що ж є основою праці літератора, і переконливо стверджує: талант і чесність. чесність – значить правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творчості за вказівкою зверху («чево ізволіте? ямб? на скільки порцій? ! » – кредо прикажчика в літературі).
От Грушницкого не просто пахнет розовой помадой, а «несет». Духами он не просто надушился, а «налил себе полсклянки за галстух». Такоеописание «сияния мундира» (в действительности очень скромного) позволяет Лермонтову раскрыть существенную сторону характера Грушницкого, не прибегая к прямым авторским высказываниям, хотя при создании образа Грушницкого используется и этот прием. Рисуя портрет Грушницкого, Печорин не стремится представить его глупцом, франтом или злодеем. Он пишет: «... в те минуты, когда сбрасывает трагическую мантию, Грушницкий довольно мил и забавен»; когда он пытался поднять стакан, «выразительное лицо его в самом деле изображало страдание». Но, к сожалению, Грушницкий так углубился в свою роль, что ни разу не проявил своей природной доброты, а ведь Печорин упоминает, что он в сущности добрый малый. Читатель так и не увидел его выразительного лица без искажения, в котором повинен сам его обладатель.Портрет Грушницкого, как и других действующих лиц в романе, не дается статичным, а меняется в зависимости от душевного состояния героя. Перед дуэлью напускная храбрость и самодовольство Грушницкого сменяются растерянностью, у него появляются угрызения совести: «во взгляде его было какое-то беспокойство», «тусклая бледность покрывала его щеки», хоть он и постарался принять гордый вид. Когда Печорин объявляет свое условие, Грушницкий пытается договориться с капитаном; у него дрожат «посиневшие губы»; перед лицом смерти что-то искреннее мелькает в выражении лица Грушницкого; глаза его сверкают, лицо вспыхивает.
