Васютка заблудился. Он замер, не сразу пришел в себя, вспомнил страшные рассказы о том, как блуждают люди в лесу и погибают иногда. Он вскрикнул и бросился бежать. Сколько раз он спотыкался, падал, вставал и снова бежал! Наконец он заскочил в бурелом и начал с треском продираться сквозь сухие колючие ветви. Потом упал лицом вниз в сырой мох и замер. Отчаяние охватило его, и сразу не стало сил.
«Тайга, наша кормилица, хлипких не любит! » - вспомнились ему слова отца и дедушки. И он стал припоминать все, чему его учили, что знал из рассказов рыбаков и охотников. Перво-наперво надо развести огонь. Хорошо, что он спички захватил из дома.
Васютка обломал нижние сухие ветки у дерева, ощупью сорвал пучок сухого мха, искрошил мелко сучки, сложил все в кучу и поджег.
Достал из мешка глухаря, ощипал его, потом сгреб костер в одну сторону, на горячем месте выкопал ямку и положил туда птицу. Плотно закрыл ее мхом, присыпал горячей землей, золой, углями, сверху положил пылающие головни и подбросил дров. Через час раскопал глухаря. От птицы шел пар и аппетитный запах. Охотничье блюдо было готово.
Он сложил остатки еды в мешок, повесил его на сук, чтобы мыши или кто-нибудь еще не добрался, и принялся готовить место для ночлега: перенес в сторону костер, убрал все угольки, набросал ветвей с хвоей, мху и лег, накрывшись телогрейкой.
Побіля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща. ...десь там, за оцими похмурими горбами простяглось Велике Ведмеже озеро; в тім краї Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі. Потік, серед якого він стоїть, — це притока річки Копермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан у затоці Коронації.
З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі. Ані деревця, ані кущика, ні травинки — нічого, крім безкрайньої страшної пустки...
В озерце впадає струмок, вода в ньому некаламутна. Струмок поріс рогозом, але на берегах немає жодної деревини...
Ніде ані деревця, ні кущика — саме тільки сіре море моху, серед якого розкидано сірі скелі, сірі озерця та сірі струмки. Небо теж було сіре. А на небі ні сонця, ні навіть проблиску сонця.
Сонця не було. Земля й небо стали ще сіріші, аж темні. Віяв холодний вітер, і перший сніг побілив вершки горбів.
Он замер, не сразу пришел в себя, вспомнил страшные рассказы о том, как блуждают люди в лесу и погибают иногда. Он вскрикнул и бросился бежать. Сколько раз он спотыкался, падал, вставал и снова бежал! Наконец он заскочил в бурелом и начал с треском продираться сквозь сухие колючие ветви. Потом упал лицом вниз в сырой мох и замер. Отчаяние охватило его, и сразу не стало сил.
«Тайга, наша кормилица, хлипких не любит! » - вспомнились ему слова отца и дедушки. И он стал припоминать все, чему его учили, что знал из рассказов рыбаков и охотников. Перво-наперво надо развести огонь. Хорошо, что он спички захватил из дома.
Васютка обломал нижние сухие ветки у дерева, ощупью сорвал пучок сухого мха, искрошил мелко сучки, сложил все в кучу и поджег.
Достал из мешка глухаря, ощипал его, потом сгреб костер в одну сторону, на горячем месте выкопал ямку и положил туда птицу. Плотно закрыл ее мхом, присыпал горячей землей, золой, углями, сверху положил пылающие головни и подбросил дров. Через час раскопал глухаря. От птицы шел пар и аппетитный запах. Охотничье блюдо было готово.
Он сложил остатки еды в мешок, повесил его на сук, чтобы мыши или кто-нибудь еще не добрался, и принялся готовить место для ночлега: перенес в сторону костер, убрал все угольки, набросал ветвей с хвоей, мху и лег, накрывшись телогрейкой.
Источник: .Астафьев «Васюткино озеро»
Побіля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща. ...десь там, за оцими похмурими горбами простяглось Велике Ведмеже озеро; в тім краї Полярне коло застережно накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі. Потік, серед якого він стоїть, — це притока річки Копермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан у затоці Коронації.
З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, пагорби всі пологі й низькі. Ані деревця, ані кущика, ні травинки — нічого, крім безкрайньої страшної пустки...
В озерце впадає струмок, вода в ньому некаламутна. Струмок поріс рогозом, але на берегах немає жодної деревини...
Ніде ані деревця, ні кущика — саме тільки сіре море моху, серед якого розкидано сірі скелі, сірі озерця та сірі струмки. Небо теж було сіре. А на небі ні сонця, ні навіть проблиску сонця.
Сонця не було. Земля й небо стали ще сіріші, аж темні. Віяв холодний вітер, і перший сніг побілив вершки горбів.