Истинная нравственность растет из сердца при плодотворном содействии светлых лучей разума. Ее мерило — не слова, а практическая деятельность
Без глубокого нравственного чувства человек не может иметь ни любви, ни чести,— ничего, чем человек есть человек.
Само бытие без нравственного бытия есть проклятие, чем значительнее это бытие, тем значительнее это проклятие.
Людские нравы куда легче портятся, нежели исправляются.
Теоретическая нравственность, открывающаяся в одних системах и словах, но не говорящая о себе как дело, как факт, выходящая только из созерцаний ума, но не имеющая глубоких корней в сердце,— такая нравственность стоит безнравственности.
На перший погляд, сюжет повісті-притчі Ернеста Хемінгуея “Старий і море” не складний. Старий рибалка Сантьяго вирушає далеко у відкрите море. Йому поталанило: він упіймав рибу, але вона настільки велика і дужа, що старому доводиться довго і тяжко змагатися, щоб перемогти її. А на зворотному шляху акули обгризли рибу, і старий приплив до берега лише з її скелетом. Поєдинок завершено. Але чи є в ньому переможець? І якщо є, то хто саме? І взагалі, про що ця повість? Про двобій людини і риби? Чи про гармонію людини і природи? Про силу чи безсилля людини? Про людську мудрість чи про людське безумство? А можливо, про трагедію самотності у світі, в якому роз’єднаність людей, відчуженість людини від суспільства і нав-колишньої природи сприймається як норма? І в чому, врешті, пафос повісті? В утвердженні сили людини чи, навпаки, її безсилля? У палкому письменницькому заклику до єднання людей чи у констатації їхньої роз’єднаності?
Истинная нравственность растет из сердца при плодотворном содействии светлых лучей разума. Ее мерило — не слова, а практическая деятельность
Без глубокого нравственного чувства человек не может иметь ни любви, ни чести,— ничего, чем человек есть человек.
Само бытие без нравственного бытия есть проклятие, чем значительнее это бытие, тем значительнее это проклятие.
Людские нравы куда легче портятся, нежели исправляются.
Теоретическая нравственность, открывающаяся в одних системах и словах, но не говорящая о себе как дело, как факт, выходящая только из созерцаний ума, но не имеющая глубоких корней в сердце,— такая нравственность стоит безнравственности.
На перший погляд, сюжет повісті-притчі Ернеста Хемінгуея “Старий і море” не складний. Старий рибалка Сантьяго вирушає далеко у відкрите море. Йому поталанило: він упіймав рибу, але вона настільки велика і дужа, що старому доводиться довго і тяжко змагатися, щоб перемогти її. А на зворотному шляху акули обгризли рибу, і старий приплив до берега лише з її скелетом. Поєдинок завершено. Але чи є в ньому переможець? І якщо є, то хто саме? І взагалі, про що ця повість? Про двобій людини і риби? Чи про гармонію людини і природи? Про силу чи безсилля людини? Про людську мудрість чи про людське безумство? А можливо, про трагедію самотності у світі, в якому роз’єднаність людей, відчуженість людини від суспільства і нав-колишньої природи сприймається як норма? І в чому, врешті, пафос повісті? В утвердженні сили людини чи, навпаки, її безсилля? У палкому письменницькому заклику до єднання людей чи у констатації їхньої роз’єднаності?