Був час, коли ми не шанували народну пісню як належить, не берегли. Тому багато чого втрачено, загублено безслідно.
Та останнім часом з народною піснею сталося диво: вона повірила в себе, в свою силу і красу, піднялася і зазвучала на повний голос. Народна пісня — дорогоцінне надбання нашого народу. У ній завжди вчувається голос батьківщини, ніжний шепіт матусі, слово мудрої поради і золотий промінчик надії. Видатний письменник М. Гоголь говорив: «Народні пісні для України — це все: і поезія, й історія, і майбуття…»
Минають століття, змінюються устрої, потрясають світ війни і землетруси, на зміну одним поколінням приходять інші, зі своїми смаками та уподобаннями. А народна пісня залишається, через усі злигодні та поневіряння проносить свою нев’янучу красу. Бо вона — це голос народу, вияв його працелюбної та співучої вдачі, втілення моралі, мрій і прагнень.
В этом небольшом произведении Д. В. Григоровича автор-рассказчик едет по весне из Москвы в деревню, где его детство.
Подробно описывает дорогу туда и красоту пробуждающейся природы.
В деревне он наблюдает начало посевной и становится свидетелем внезапной кончины старого пахаря Ивана Анисимовича.
Деревня к тому моменту была уже практически полностью фабричной, т. е. жители её работали на фабрике и не занимались больше земледелием, за исключением нескольких семей, в том числе Анисимовича, которые продолжали дело предков.
Описывая новый для себя обряд деревенских похорон, автор рассказывает о том, каким хорошим и порядочным человеком был умерший, как он знал и любил своё ремесло хлебопашца, и как его уважали люди.
Був час, коли ми не шанували народну пісню як належить, не берегли. Тому багато чого втрачено, загублено безслідно.
Та останнім часом з народною піснею сталося диво: вона повірила в себе, в свою силу і красу, піднялася і зазвучала на повний голос. Народна пісня — дорогоцінне надбання нашого народу. У ній завжди вчувається голос батьківщини, ніжний шепіт матусі, слово мудрої поради і золотий промінчик надії. Видатний письменник М. Гоголь говорив: «Народні пісні для України — це все: і поезія, й історія, і майбуття…»
Минають століття, змінюються устрої, потрясають світ війни і землетруси, на зміну одним поколінням приходять інші, зі своїми смаками та уподобаннями. А народна пісня залишається, через усі злигодні та поневіряння проносить свою нев’янучу красу. Бо вона — це голос народу, вияв його працелюбної та співучої вдачі, втілення моралі, мрій і прагнень.
Объяснение:
В этом небольшом произведении Д. В. Григоровича автор-рассказчик едет по весне из Москвы в деревню, где его детство.
Подробно описывает дорогу туда и красоту пробуждающейся природы.
В деревне он наблюдает начало посевной и становится свидетелем внезапной кончины старого пахаря Ивана Анисимовича.
Деревня к тому моменту была уже практически полностью фабричной, т. е. жители её работали на фабрике и не занимались больше земледелием, за исключением нескольких семей, в том числе Анисимовича, которые продолжали дело предков.
Описывая новый для себя обряд деревенских похорон, автор рассказывает о том, каким хорошим и порядочным человеком был умерший, как он знал и любил своё ремесло хлебопашца, и как его уважали люди.
далее: