Історія трьох слов'янських народів-сусідів переобтяжена обопільними скаргами, образами, навіть злочинами. Кажу так, щоб не збитися на різдвяну казочку у дусі Діккенса.
Зустріч польського поета і країни, де поляки панували аж до війн славного Богдана, була невідворотною. Гість не мав змоги не приїхати, а господарі не мали можливості відмовити візитеру.
22 жовтня 1824 року поліцейський приніс Міцкевичу урядове розпорядження про виїзд до Петербурга. Так закінчилося слідство про участь поета у підпільному революційному гуртку "філоматів". У столиці імперії йому з товаришами було призначено стати викладачами Рішельєвського ліцею в Одесі. Трохи забарившися з від'їздом, щоб потрапити до Києва під час "Контрактів" (був такий міжнародний ярмарок), де могли б зустрітися з польськими і російськими революціонерами. З собою вони везли лист К. Рилєєва до одного з одеситів: "Полюби Міцкевича і друзів його Малевського і Єжовського, добрі й славні хлопці... за почуттями і думками вони вже друзі, а Міцкевич до того ж і поет — улюбленець нації своєї".
Ришельєвський ліцей відмовився від таких учителів, почалася звичайна бюрократична тяганина, отже й поет пробув на півдні мало не рік. Тут був створений цикл ліричних віршів про любов і про "великий світ", який перетворив святе почуття на предмет розрахунків. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. А два місяці перебування в Криму дали початок "Кримським сонетам", де головна героїня — туга за Батьківщиною, а головний герой — патріот-вигнанець. На початку циклу поставлений сонет "Аккерманські степи". Відчай, туга, глибока скорбота — ось такі почуття передані у 14 рядках класичної форми. Така форма може поневолити поета, якщо його думка і почуття дрібні і невиразні. Але "Кримські сонети" написані майстром, який підкорив собі форму. Пушкін у відомому "Сонеті" ставив Міцкевича поряд із Данте, Петраркою, Шекспіром, Камоенсом, Вордсвортом. Тобто рівень геніальності був якщо не однаковий, то близький...
Повесть «Дубровский» (1832) – одно из лучших произведений А.С. Пушкина. Герои этого произведения - Владимир Дубровский, Маша Троекурова, Кирилла Петрович Троекуров – сильные и незаурядные личности. Но разница между ними в том, что Дубровский и Маша - натуры благородные и чистые. Троекуров же – самодур, в котором до предела развито чувство превосходства и вседозволенности. Я думаю, повесть «Дубровский», прежде всего, заставляет нас задуматься о проблеме человеческого достоинства. Все герои произведения сталкиваются с вопросом защиты человеческой чести. Прежде всего, это касается семьи Дубровских. Ее Троекуров не только лишил родового поместья, но и покусился на дворянскую честь, достоинство своих соседей. Мы видим, что Андрей Гаврилович Дубровский не выдержал такого унижения и умер, немного не дожив до полной потери Кистеневки. Поэтому отстаивать человеческую и фамильную честь пришлось Дубровскому-младшему. Не найдя защиты закона, который был куплен Троекуровым, Владимиру пришлось стать «благородным разбойником». Вместе с преданными крепостными он ушел в леса «вершить свой суд». Но чистая и искренняя натура этого героя не позволила ему стать настоящим головорезом – жестоким и беспощадным. Во всей округе стало известно, что главарь разбойничьей банды справедлив и часто бывает милосерден. Кроме того, он не трогает владения самого богатого помещика в округе – Троекурова. Как оказалось, Дубровский полюбил дочь Кириллы Петровича, Машу, и простил ради нее своего кровного врага. Маша тоже полюбила Владимира. Но эти герои не смогли быть вместе – Кирила Петрович насильно выдал свою дочь замуж за старого графа Верейского. Дубровский же не успел свою возлюбленную от брака с нелюбимым человеком. Таким финалом, как мне кажется, Пушкин заставляет нас задуматься о том, что человек в России беззащитен перед злом и несправедливостью. Его не может защитить ни закон, ни общество. Он может рассчитывать лишь на свои собственные силы. Однако всегда, в любой ситуации, нужно помнить о своей чести, о законах нравственности, которые превыше всего. Только следуя им, можно выйти победителем из самого страшного испытания. Именно этому и учит нас повесть Пушкина «Дубровский».
Україна та Адам Міцкевич
Історія трьох слов'янських народів-сусідів переобтяжена обопільними скаргами, образами, навіть злочинами. Кажу так, щоб не збитися на різдвяну казочку у дусі Діккенса.
Зустріч польського поета і країни, де поляки панували аж до війн славного Богдана, була невідворотною. Гість не мав змоги не приїхати, а господарі не мали можливості відмовити візитеру.
22 жовтня 1824 року поліцейський приніс Міцкевичу урядове розпорядження про виїзд до Петербурга. Так закінчилося слідство про участь поета у підпільному революційному гуртку "філоматів". У столиці імперії йому з товаришами було призначено стати викладачами Рішельєвського ліцею в Одесі. Трохи забарившися з від'їздом, щоб потрапити до Києва під час "Контрактів" (був такий міжнародний ярмарок), де могли б зустрітися з польськими і російськими революціонерами. З собою вони везли лист К. Рилєєва до одного з одеситів: "Полюби Міцкевича і друзів його Малевського і Єжовського, добрі й славні хлопці... за почуттями і думками вони вже друзі, а Міцкевич до того ж і поет — улюбленець нації своєї".
Ришельєвський ліцей відмовився від таких учителів, почалася звичайна бюрократична тяганина, отже й поет пробув на півдні мало не рік. Тут був створений цикл ліричних віршів про любов і про "великий світ", який перетворив святе почуття на предмет розрахунків. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. А два місяці перебування в Криму дали початок "Кримським сонетам", де головна героїня — туга за Батьківщиною, а головний герой — патріот-вигнанець. На початку циклу поставлений сонет "Аккерманські степи". Відчай, туга, глибока скорбота — ось такі почуття передані у 14 рядках класичної форми. Така форма може поневолити поета, якщо його думка і почуття дрібні і невиразні. Але "Кримські сонети" написані майстром, який підкорив собі форму. Пушкін у відомому "Сонеті" ставив Міцкевича поряд із Данте, Петраркою, Шекспіром, Камоенсом, Вордсвортом. Тобто рівень геніальності був якщо не однаковий, то близький...
Я думаю, повесть «Дубровский», прежде всего, заставляет нас задуматься о проблеме человеческого достоинства. Все герои произведения сталкиваются с вопросом защиты человеческой чести. Прежде всего, это касается семьи Дубровских. Ее Троекуров не только лишил родового поместья, но и покусился на дворянскую честь, достоинство своих соседей.
Мы видим, что Андрей Гаврилович Дубровский не выдержал такого унижения и умер, немного не дожив до полной потери Кистеневки. Поэтому отстаивать человеческую и фамильную честь пришлось Дубровскому-младшему. Не найдя защиты закона, который был куплен Троекуровым, Владимиру пришлось стать «благородным разбойником». Вместе с преданными крепостными он ушел в леса «вершить свой суд».
Но чистая и искренняя натура этого героя не позволила ему стать настоящим головорезом – жестоким и беспощадным. Во всей округе стало известно, что главарь разбойничьей банды справедлив и часто бывает милосерден. Кроме того, он не трогает владения самого богатого помещика в округе – Троекурова.
Как оказалось, Дубровский полюбил дочь Кириллы Петровича, Машу, и простил ради нее своего кровного врага. Маша тоже полюбила Владимира. Но эти герои не смогли быть вместе – Кирила Петрович насильно выдал свою дочь замуж за старого графа Верейского. Дубровский же не успел свою возлюбленную от брака с нелюбимым человеком.
Таким финалом, как мне кажется, Пушкин заставляет нас задуматься о том, что человек в России беззащитен перед злом и несправедливостью. Его не может защитить ни закон, ни общество. Он может рассчитывать лишь на свои собственные силы.
Однако всегда, в любой ситуации, нужно помнить о своей чести, о законах нравственности, которые превыше всего. Только следуя им, можно выйти победителем из самого страшного испытания. Именно этому и учит нас повесть Пушкина «Дубровский».