Очём стихотворение блока? дайте анализ
и влекла меня жажда безумная
жажда жизни вперед и вперед…
некрасов
мы устали. довольно. вперед и вперед
неустанно влекла нас природа…
мы вернулись назад: чуть покинув восход,
мы опять под лучами восхода…
весь-то жизненный путь мы до конца, —
и концом оказалось начало…
но покинуло нас иждивенье творца,
что когда-то наш путь украшало…
вот он, прежний восход! но холодным огнем
он не тронет нам души, как прежде…
мы устали. напрасно мы отдыха ждем, —
не поверим мы больше надежде…
Коробочка крайне ограниченна. Она знает, как сохранить от воробьев и сорок фруктовые деревья, но никак не может сообразить, для чего потребовались
Чичикову «мертвые души», тем более, что никакого проку в них она не видит. Чичиков справедливо называет ее «крепколобой» и «дубинноголовой». Не разбираясь в планах Чичикова, она все же прекрасно понимает, что платить подать за умерших невыгодно, и в конце концов идет на сделку. Постоянно жалуясь на неурожаи и убытки, Коробочка между тем набирает понемногу деньжонок в пестрядевые мешочки. В один из них она отбирает «целковики», в другой - «полтиннички», в третий - «четвертачки» и прячет их в комод, в котором, на первый взгляд, кроме белья и ночных кофточек, ничего нет.
Коробочка невежественна и крайне суеверна. Она, например, не сомневается, что «если загадать на картах после молитвы», то обязательно приснится «окаянный» с длинными «бычачьими рогами».
Примитивность этой «бедной вдовы» отражается в ее манере говорить. С первобытной простотой она заявляет Чичикову: «Эх, отец мой, да у тебя-то, как у борова, вся спина и бок в грязи!» Когда Чичиков, покупая мертвые души, не вытерпел и стал повышать тон, она в страхе воскликнула: «Ах, какие ты забранки пригинаешь!»
Патриархальностью веет от домашней обстановки Коробочки. В ее комнатах все больше старинные предметы: портрет старика с красными обшлагами на мундире, «какие нашивали при Павле Петровиче», старинные маленькие зеркала с темными рамками, старые часы с шипеньем вместо боя, старая колода карт. Ни в чем нет даже слабого намека на живую жизнь и серьезные интересы.
Коробочка - старая помещица, вдова коллежского секретаря:
"... Коробочка, коллежская секретарша [...] Настасья Петровна..."
Коробочка - мелкая помещица, в ее усадьбе числится 80 душ крепостных крестьян. Для сравнения: у Плюшкина около 1000 душ:
"...Душ-то в ней, отец мой, без малого восемьдесят, – сказала хозяйка..."
Деловитая, активная Коробочка держит свое хозяйство под полным контролем. В ее деревне порядок:
"
Коробочка - небедная женщина, но она любит прибедняться и жаловать на жизнь:
Помещица Коробочка торгует самыми разными продуктами, которые производят ее крепостные. Это мед, сало, перья, пенька и т.д. Коробочка старается как можно выгодней продать свои товары. Она все время боится продешевить:
Когда Чичиков покупает у Коробочки "мертвые души", она тоже боится продешевить. Ее не пугает сама продажа "мертвых душ" - ее смущает лишь низкая цена:
Коробочка.
Художник П. БоклевскийКоробочка верит в Бога и одновременно верит в черта. Также она иногда гадает в карты :
Коробочка - "подкованная", бойкая помещица. Она сама обращается в суд, когда возникают какие-то проблемы:
Это был цитатный образ помещицы Коробочки в поэме "Мертвые души" Гоголя: описание характера и личности героини в цитатах.
Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотbвами і сьогоднішньому читачеві.
Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:
Землю люблю я широку мою,
Хай би піском шелестіла,
Хай би пустеля у ріднім краю,—
Все ж він і рідний і милий.
(«Моя любов»)
У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» та інших.
У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна — це:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, Мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:
Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:
Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини.
У поезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів:
Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:
Ті пісні мене найперші вчили
Поважать труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Ласкою своєю зігріва.
(«Грудочка землі»)
Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.