План к данному тексту
XX век — век военных и революционных потрясений — вызвал мощное и многогранное отражение жизненных ситуаций в поэзии, прозе, драматургии, публицистике.
На рубеже XIX—XX веков сохранялась традиция русской классической литературы (Л. Толстой, А. Чехов, И. Бунин и др.).
До 1917 года русская литература была единой, в ней прочное место заняли писатели-символисты (А. Блок, А. Белый, В. Иванов и др.), акмеисты (Н. Гумилев, А. Ахматова, О. Мандельштам), футуристы (В. Хлебников, В. Маяковский, Б. Пастернак), поэты русского авангарда (М. Цветаева), крестьянские поэты (С. Есенин, Н. Клюев), а также писатели, стоящие вне школ и систем (В. Ходасевич, М. Волошин). После 1917 года часть писателей эмигрировала из России, и русская литература разделилась на две литературы, развивающиеся параллельно.
Среди русских писателей зарубежья — И. Бунин, Б. Зайцев, М. Осоргин, В. Набоков, А. Ремизов, Е. Замятин, Дон-Аминадо, И. Шмелев, Г. Иванов, В. Ходасевич, Г. Адамович, М. Алданов и дц. Некоторые позднее вернулись на Родину (А. Толстой, А. Куприн, М. Цветаева).
В литературе 20-х годов господствовала тема Гражданской войны, с 1930 года началось художественное осмысление свершившихся в стране событий — в произведениях М. Горького, М. Шолохова, А. Толстого, Н. Островского, Я. Смелякова, Н. Тихонова, А. Макаренко, М. Исаковского, А. Твардовского.
С 1941 года всеобъемлющей становится тема Великой Отечественной войны и народного подвига («Они сражались за Родину» М. Шолохова, «Повесть о настоящем человеке» Б. Полевого, «Молодая гвардия» А. Фадеева, «Василий Тёркин» А. Твардовского и др.)- Художественное исследование политических и нравственных истоков победы мы видим в таких произведениях, как «Солдатами не рождаются» К. Симонова, «Горячий снег» Ю. Бондарева, «Матерь человеческая» В. Закруткина, «Сотников» В. Быкова, «В окопах Сталинграда» В. Некрасова, в поэзии К. Симонова, A. Суркова, Д. Самойлова, А. Межирова, Е. Винокурова.
В 50—70-х годах происходит переосмысление роли войны, отражаются противоречия наступившей мирной жизни («Судьба человека» М. Шолохова, «Русский лес» Л. Леонова, «Районные будни» В. Овечкина, «За далью — даль» А. Твардовского). В литературу в период «оттепели» приходит новое поколение писателей — В. Аксенов, С. Залыгин, В. Дудинцев, И. Бродский, Ю. Домбровский, B. Максимов, Ю. Трифонов, А. Солженицын и др., которые вместе со старшим поколением критически подходят к истории и современной жизни народа и государства.
Острота нравственных конфликтов отражена в пьесах A. Арбузова, А. Вампилова, В. Розова, А. Володина, Е. Шварца и др.
На 60—70-е годы приходится невиданный взлет поэзии, издаются книги Е. Евтушенко, Б. Ахмадулиной, Р. Казаковой, А. Вознесенского, Е. Винокурова, Р. Рождественского, Н. Рубцова.
Особенно интересной становится «деревенская проза» Г. Троепольского, С. Залыгина, Ф. Абрамова, В. Белова, B. Распутина.
Серьезное внимание уделяют суровой правде действительности, нравственной сути героев Е. Носов («Усвятские шлемоносцы», «Шумит луговая овсяница»), В. Шукшин («Калина красная»), В. Астафьев («Последний поклон»), В. Распутин («Живи и помни»), Б. Можаев («Мужики и бабы»).
Специфической чертой литературы XX века становится авторская песня (А. Галич, В. Высоцкий, Б. Окуджава, Ю. Визбор, Н. Матвеева, Ю. Ким и др.).
Единство русской литературы в 80—90-е годы восстанавливается. Читателям становятся доступны произведения писателей русского зарубежья.
Большое воздействие на развитие русской литературы оказали журналы; например, «Москва» и «Новый мир» познакомили читателей с романами М. Булгакова.
Трагическая судьба узников сталинских лагерей вызвала впоследствии к жизни книгу А. Солженицына «Архипелаг ГУЛАГ», рассказы В. Шаламова.
Новое звучание приобрела в эти годы тема народного подвига в Великую Отечественную войну (Г. Бакланов, В. Астафьев, В. Кондратьев, К. Воробьев, В. Гроссман, Д. Гранин, А. Адамович и др.).
Появляются недоступные ранее читающей публике произведения — «Реквием» А. Ахматовой, «Окаянные дни» И. Бунина, «По праву памяти» А. Твардовского, «Несвоевременные мысли». М. Горького, «Письма Луначарскому» В. Короленко, поток произведений писателей русского зарубежья — В. Набокова, С. Довлатова, И. Бродского.
Здесь обозначены лишь отдельные вехи большой, трагической, противоречивой истории новейшей русской литературы XX века, названы далеко не все имена писателей, занявших в ней достойное место. Реальная картина выглядит гораздо богаче.
Ще за життя драматурга п'єси Генріка Ібсена були визнані новаторськими, а їх автора називали творцем справжньої реалістичної драми, яка у своїй основі завжди трагічна. Ібсен, створюючи аналітичну драму, розкриває глибинну трагічність і жорстокість дійсності, приховану під зовнішнім благополуччям, а також здатність вольової людини протистояти обставинам. У драмах Ібсена перед читачем і глядачем постають не виняткові люди і події і не ті персонажі, які виступають "рупором ідеї автора", а звичайні люди зі своїми проблемами і пристрастями, достоїнствами і вадами, які живуть в характерних для своєї епохи умовах. Саме завдяки цьому драматургія Ібсена мала такий відгомін як у Норвегії, так і в усьому світі.
У п'єсі "Ляльковий дім", написаній 1879 року, відбувається повний перехід драматурга до нової, реалістичної драми. Ця п'єса була сприйнята передусім як твір, написаний на захист жіночої емансипації. Але для самого Ібсена суть його п'єси полягає не лише в цьому: у "Ляльковому домі" порушує центральне для нього питання про звільнення людини взагалі, про створення особистості.
На перший погляд, Нора, героїня "Лялькового дому", — лише лялечка, життєрадісна "білочка", господиня тихого й охайного будиночка, що нагадує ляльковий. Чоловік Нори, Торвальд Хельмер, сприймає її не як рівну собі особистість, а як іграшку-"жайворонка", "лялечку". За вісім років, прожитих разом, Торвальд жодного разу не говорив із Норою серйозно. У ставленні Торвальда до дружини показовим є також епізод, коли він веде Нору з маскараду відразу після тарантели, щоб "зберегти ефект", створений нею. Головне для Торвальда — щоб Нора "грала" за його правилами. Нора не виховує дітей, а грає з ними, ніби продовжуючи гратися ляльками; вона оточена майже іграшковими предметами (не випадково у першій дії п'єси Нора прикрашає різдвяну ялинку).
Нещодавно на уроці світової літератури ми прочитали чудовий твір Льюіса Керролла “Аліса в країні Чудес”. У ньому розповідається про пригоди дівчинки у казковій країні. Аліса була дуже допитливою. Любила дізнаватись про щось нове. Тому дивний кролик зацікавив дівчинку. Вона була розумною, ввічливою і чемною. Інколи їй ставало дуже нудно. Тоді дівчинка бралась до нової справи. Особливо мене захоплює те, що вона була життєрадісною, не втрачала віри у свої сили. Здивуванню її не було меж, адже навколо відбувалося стільки незрозумілих речей. Аліса була надзвичайно товариською. Швидко знаходила з усіма спільну мову. Міркувала часто вголос. Відкрила для себе багато такого, над чим не замислювалась раніше. Зрозуміла, що “є загадки, на які нема відгадки”, “думати та казати – це далеко не одне й те саме”, “щоб отримати відповідь, треба ставити правильні запитання”. Аліса любила тварин. Сумувала за своєю улюбленицею Діною. Пригоди Аліси в країні Чудес просто неймовірні. Я раджу усім прочитати цей твір.