В своем первом рассказе «Макар Чудра» , опубликованном в 1892 году, Горький передал легенду, услышанную во время своих странствий по средней и южной России.
Эта легенда о влюбленных в свободу прекрасных людях соотнесена с размышлениями старого цыгана о жизни и человеке. Правда жизни для Макара заключается в свободе, ему ненавистна власть земли над человеком. В подтверждение мысли о том, что самым дорогим в человеке является чувство свободы, Макар рассказывает легенду о гордой красавице Радде и прекрасном юноше Лойко Зобаре. Красоту Радды нельзя описать словами. «Может быть, ее красоту можно бы на скрипке сыграть, да и то тому, кто эту скрипку, как свою душу знает» . У Лойко Зобара «очи как ясные звезды горят, а улыбка — целое солнце.. . Стоит, весь как в крови, в огне костра и сверкает зубами, смеясь!» .
Герои горячо любили друг друга, но еще больше каждый из них любил свою волю, боялся потерять ее. «Кабы орлица к ворону в гнездо по своей воле вошла, кем бы она стала? » — говорит Радда. Лойко отказывается поклониться своей возлюбленной в ноги и убивает ее, а она, умирая, благодарит за то, что он не подчинился ей и остался на высоте своего идеала, который достоин ее любви. Автор подводит читателя к мысли о том, что свобода и счастье несовместимы, если один человек должен покоряться другому.
Ни Лойко, ни тем более Радда не показаны как борцы за свободу других людей; в основе рассказа лежит иная идея: человек не может быть борцом, если сам не добился внутренней свободы. У Лойко Зобара были задатки народного героя, готового к самопожертвованию во имя другого человека: «...Нужно тебе его сердце, он сам бы вырвал его из груди, да тебе и отдал, только бы тебе от того хорошо было» .
Характерними для німецького романтизму, практично майже виключно «німецькими» жанрами стали, фантастична повість або казка, іронічна комедія, фрагмент, особливий романтичний роман і, зокрема «роман про художника».
У їх мистецькій програмі чи не переважне значення одержав роман. Август Шлегель у берлінських читаннях говорив: «Роман буде трактовано не як всього лише останнім словом або відродження в сучасній поезії, але як щось у ній провідне. Цей рід її, який може представляти її в якості цілого ». Це означає, що роман, будучи окремим жанром, проте ж, проникає в усі явища літературного життя. Коли Ф. Шлегель у «Листі про роман» каже: «Роман - це романтична книга», він має на увазі не стільки роман як жанр, скільки сукупність великих створінь світової словесності. Він мислить собі роман «не інакше, як поєднання розповіді, пісні та інших форм». У романах німецьких романтиків розповідь дійсно часто переривається вставними історіями, віршами, піснями. Можна згадати «Генріха фон Офтердінген» Новаліса (казка про Атлантиду, казка Клінгзора та ін), «Мандри Франца Штернбальда» Тіка і навіть «З життя одного нероби» Ейхендорфа. Тобто і в теорії і на практиці мова йде про повне змішанні жанрових нормативів. К. Г. Ханмурзаев бачить в цьому змішанні прагнення письменників-романтиків «до універсального, цілісного охоплення життя людства».
Эта легенда о влюбленных в свободу прекрасных людях соотнесена с размышлениями старого цыгана о жизни и человеке. Правда жизни для Макара заключается в свободе, ему ненавистна власть земли над человеком. В подтверждение мысли о том, что самым дорогим в человеке является чувство свободы, Макар рассказывает легенду о гордой красавице Радде и прекрасном юноше Лойко Зобаре. Красоту Радды нельзя описать словами. «Может быть, ее красоту можно бы на скрипке сыграть, да и то тому, кто эту скрипку, как свою душу знает» . У Лойко Зобара «очи как ясные звезды горят, а улыбка — целое солнце.. . Стоит, весь как в крови, в огне костра и сверкает зубами, смеясь!» .
Герои горячо любили друг друга, но еще больше каждый из них любил свою волю, боялся потерять ее. «Кабы орлица к ворону в гнездо по своей воле вошла, кем бы она стала? » — говорит Радда. Лойко отказывается поклониться своей возлюбленной в ноги и убивает ее, а она, умирая, благодарит за то, что он не подчинился ей и остался на высоте своего идеала, который достоин ее любви. Автор подводит читателя к мысли о том, что свобода и счастье несовместимы, если один человек должен покоряться другому.
Ни Лойко, ни тем более Радда не показаны как борцы за свободу других людей; в основе рассказа лежит иная идея: человек не может быть борцом, если сам не добился внутренней свободы. У Лойко Зобара были задатки народного героя, готового к самопожертвованию во имя другого человека: «...Нужно тебе его сердце, он сам бы вырвал его из груди, да тебе и отдал, только бы тебе от того хорошо было» .
Характерними для німецького романтизму, практично майже виключно «німецькими» жанрами стали, фантастична повість або казка, іронічна комедія, фрагмент, особливий романтичний роман і, зокрема «роман про художника».
У їх мистецькій програмі чи не переважне значення одержав роман. Август Шлегель у берлінських читаннях говорив: «Роман буде трактовано не як всього лише останнім словом або відродження в сучасній поезії, але як щось у ній провідне. Цей рід її, який може представляти її в якості цілого ». Це означає, що роман, будучи окремим жанром, проте ж, проникає в усі явища літературного життя. Коли Ф. Шлегель у «Листі про роман» каже: «Роман - це романтична книга», він має на увазі не стільки роман як жанр, скільки сукупність великих створінь світової словесності. Він мислить собі роман «не інакше, як поєднання розповіді, пісні та інших форм». У романах німецьких романтиків розповідь дійсно часто переривається вставними історіями, віршами, піснями. Можна згадати «Генріха фон Офтердінген» Новаліса (казка про Атлантиду, казка Клінгзора та ін), «Мандри Франца Штернбальда» Тіка і навіть «З життя одного нероби» Ейхендорфа. Тобто і в теорії і на практиці мова йде про повне змішанні жанрових нормативів. К. Г. Ханмурзаев бачить в цьому змішанні прагнення письменників-романтиків «до універсального, цілісного охоплення життя людства».