Роман "Евгений Онегин" 1. ответьте на вопросы.
- Как изображается провинциальное и столичное дворянство в романе?
- Покажите на примерах из текста, как Пушкин использует разнообразные речевые стили, бытующие и в литературной речи, и в устной разговорной практике.
Сравните столичное и провинциальное дворянство (минимум два примера)
Сравните главных героев и второстепенных (минимум два примера)
«Стокгольмська поліція розшукує дев'ятирічного Буссе ВільгельмаУльсона, що вчора о шостій годині вечора зник зі свого дому. У Буссе Вільгельма Ульсона білявий чуб, блакитні очі, а того вечора на ньому були короткі брунатні штани, сіра вовняна сорочка і червона шапочка».
«Я був годованцем у тітки Едлі й дядька Сікстена. Опинився в них, ще коли мені було всього рік. А до того жив у сирітському притулку. …Їм здавалося, що через мене в їхньому помешканні стало надто гамірно: я, мовляв, приношу надто багато бруду з парку Тегнера, коли граюся там, розкидаю скрізь по кімнаті свій одяг, надто голосно розмовляю і надто голосно сміюся».
«Я здебільшого сидів у Бенка».
«…той, кого так довго шукає …король!» Країни Далекої.
«Дух нахилився, взяв в обійми, навколо засвистіло й загуло, і ми полинули в простори».
Міо у Країні Далекій
«І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми».
«Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо».
«Я росту, і мені тут добре».
«Я дуже люблю свого тата-короля, і він мене також дуже любить».
«Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга, про якого забув розповісти. То був старий броварський кінь, що звався Калле-Джигун».
«…в мене є Міраміс із золотою гривою».
«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі...»
«Хотів поїхати туди(де була Країна Чужинецька) і стати на герць із лицарем Като, хоч страшенно боявся його».
Міо у Країні Чужинецькій
«Адже це моя доля. Може, я й не повернуся з цієї мандрівки, та однаково такого страху, як перше, в мене вже не було».
«…лицар із Країни Далекої».
«Я ще дужче , що приїхав сюди. Я тужив за своїм татом-королем».
«…лицар, але добрий лицар, не такий, як Като. А лицар повинен бути мужній і не плакати».
«Добрий лицар повинен казати правду. А як казати правду, то я плакав».
«Мій меч, здатний розітнути камінь!»
«Я був лицар на бойовій стежці й чимдуж біг до покою лицаря Като».
«Я був безстрашним лицарем з мечем у руці».
«вибив меча з його руки».
Я в душе не столько смеялся, сколько сочувствовал дуракам-героям рассказа. Автор посмеивается над своими героями, потому что не хочет, чтобы у них появились последователи, не умеющие ни писать, ни читать, ни считать деньги.
Лемел и Ципа похожи на других чудаков тем, что они внешне вполне нормальные люди, но не обладают абсолютно никакими знаниями и представлениями о мире. Их может обмануть кто угодно, потому что они доверчивы, как дети. Отличаются они тем, что создали вполне гармоничную пару друг с другом.
Бытовые детали рассказывают о том, как устроена жизнь в бедном городе Хелме, каковы обычаи людей, какой пищей они питаются и т.д.
Люди смеялись над Лемелом, потому что они казались себе гораздо умнее, чем он. Но и любили его за это же.
Писатель тепло относится к своим героям. Свою позицию он выражает в словах: "Да, конечно, Лемел и Ципа были круглые дураки. Но любви у них в доме было побольше, чем у самых больших мудрецов".