Оповідання М. Шолохова «Доля людини» вражає людяністю і переконливою правдою образу головного героя Андрія Соколова.
Автор не ідеалізує свого героя, не ставить його над іншими, а розповідає про те, як він боровся з життєвими обставинами. Андрій Соколов не надзвичайний супергерой. Він просто людина, яких було багато. Але тим величнішим постає він серед випробувань, які випадають на його долю. Можливо, якщо б не війна, він так би й не дізнався, на що здатний. Потрапивши на війну, Андрій Соколов зрозумів, що є обов'язок, який не можна порушувати.
Це обов'язок перед Батьківщиною, перед своїми товаришами, з якими воював. Саме тому він відчайдушно, ризикуючи життям, намагається довезти снаряди, бо вони вкрай потрібні тим, хто залишився без боєприпасів віч-на-віч з ворогом. І не його провина в тому, що не загинув після вибуху, а потрапив у полон. І в полоні він не забув, що є людиною. Це було нелегко в умовах, коли треба було зберегти життя серед голоду, знущань, виснажливої праці.
Але Андрій Соколов виборов перемогу, перш за все ніш собою. Тому й вийшов з полону незломленим, готовим битися з ворогом. Пройшовши крізь випробування полону, він не схибив проти людяності, не зради» своїх товаришів, не дозволив собі егоїстичних вчинків. Досить пригадати, як цім, сам виснажений, голодний, приніс шматочок сала й хліб своїм товаришам і розділив усе порівну. Так Соколов воював і жив після втечі з полону. Особиста трагедія — загибель дружини й дочок — надломила його сили, але й тоді він знайшов мужність жити, боротися й сподіватися на майбутнє.
Але загинув син Андрія Анатолій, і світ потьмянів для нього. У таких ситуаціях люди губляться, часом стають злими. Але Андрій Соколов не зачерствів душею. Зустрівши маленького сироту, в якого війна відібрала батьків, Соколов зігріває його теплом батьківської турботи й радіє тому, що може ще бути комусь потрібним.
Образ Андрія Соколова — звичайної людини, яких багато, — це приклад людяності й гідності. Ось чому ми захоплюємося цим героєм.
Как грустно в холодный дождливый день без солнышка! И как мы радуемся, когда оно, наконец, проглядывает из-за туч.Значение Солнца для жизни на Земле человек чувствовал уже в далекие времена. Древним людям оно представлялось могучим существом, от которого зависело все: не будь Солнца, не было бы ни растений, ни животных, ни человека.Наши предки славяне поклонялись богу Солнца, называли его Даждь-бог, или Ярило. Князья, чтобы укрепить свою власть, чтобы возвеличить себя, старались внушить людям, что являются потомками бога Солнца. Различные верования, обряды, традиции, до сих пор сохранившиеся, связаны с древними представлениями о Солнце. Например, праздники масленицы (блин как образ Солнца), пасхи, когда с приходом весны обновляется природа.Тысячи лет назад люди видели, как и мы сегодня, что каждое утро Солнце восходит, проходит свой дневной путь по небу и заходят за горизонт. Но почему так происходит, они не знали. Вот и придумывали разные легенды.Издревле люди селились вблизи воды. Большая река Нил играла важную роль в жизни древних египтян. От времени ее разлива зависело начало полевых работ, сроки уборки урожая, на лодках можно было перевезти груз. Люди представляли себе, что бог Солнца Ра плывет по небесной реке на своей золотой лодке. Ночью он по подземному Нилу перебирается на другой край неба, под землей побеждает злого бога тьмы, который коварно набрасывается на Ра, но бог Солнца каждый раз оказывается сильнее. Добро и свет побеждали.По представлениям древних греков миром правили боги, жившие на горе Олимп. Лучезарный Гелиос был сыном Зевса — верховного бога. В переводе с греческого Гелиос означает Солнце. Греки изображали Гелиоса в золотом шлеме, на золотой колеснице с квадригой быстрых коней он каждое утро с восточного края неба отправлялся по хрустальному своду на запад. Закончив свой дневной путь, он из колесницы пересаживался в золотую лодку и переплывал на ней море к месту восхода. Так объясняли греки движение Солнца.Древние люди все, что видели на небе, сравнивали с собой, с частями человеческого тела. Так, жители древней Африки считали, что Солнце — ,это человек, у которого светятся подмышки. Поднимет он руку — становится светло, наступает день, опускает руку, ложится спать — наступает ночь. Древние китайцы думали, что Вселенная — это тело великана, который рос почти 17 тыс. лет, до тех пор, пока небо не отделилось от Земли. И когда великан умер, его левый глаз стал Солнцем, правый — Луной, а голос — громом.Древние австралийцы полагали, что Солнце — это прекрасная девушка, которая по дереву взобралась на небо! От ее красоты и доброты людям стало тепло и светло. Эти легенды могут кому-то показаться наивными, но в каждой из них имеется попытка объяснить загадочные явления природы. Но еще очень много лет, прежде чем люди получили достоверные сведения о Солнце, звездах и планетах.
Автор не ідеалізує свого героя, не ставить його над іншими, а розповідає про те, як він боровся з життєвими обставинами. Андрій Соколов не надзвичайний супергерой. Він просто людина, яких було багато. Але тим величнішим постає він серед випробувань, які випадають на його долю. Можливо, якщо б не війна, він так би й не дізнався, на що здатний. Потрапивши на війну, Андрій Соколов зрозумів, що є обов'язок, який не можна порушувати.
Це обов'язок перед Батьківщиною, перед своїми товаришами, з якими воював. Саме тому він відчайдушно, ризикуючи життям, намагається довезти снаряди, бо вони вкрай потрібні тим, хто залишився без боєприпасів віч-на-віч з ворогом. І не його провина в тому, що не загинув після вибуху, а потрапив у полон. І в полоні він не забув, що є людиною. Це було нелегко в умовах, коли треба було зберегти життя серед голоду, знущань, виснажливої праці.
Але Андрій Соколов виборов перемогу, перш за все ніш собою. Тому й вийшов з полону незломленим, готовим битися з ворогом. Пройшовши крізь випробування полону, він не схибив проти людяності, не зради» своїх товаришів, не дозволив собі егоїстичних вчинків. Досить пригадати, як цім, сам виснажений, голодний, приніс шматочок сала й хліб своїм товаришам і розділив усе порівну. Так Соколов воював і жив після втечі з полону. Особиста трагедія — загибель дружини й дочок — надломила його сили, але й тоді він знайшов мужність жити, боротися й сподіватися на майбутнє.
Але загинув син Андрія Анатолій, і світ потьмянів для нього. У таких ситуаціях люди губляться, часом стають злими. Але Андрій Соколов не зачерствів душею. Зустрівши маленького сироту, в якого війна відібрала батьків, Соколов зігріває його теплом батьківської турботи й радіє тому, що може ще бути комусь потрібним.
Образ Андрія Соколова — звичайної людини, яких багато, — це приклад людяності й гідності. Ось чому ми захоплюємося цим героєм.