Ряд содержательных эпизодов в романе "Война и мир" исключительно
раскрывает перед читателем наиболее запоминающиеся черты характера Наташи Ростовой, которая сумела не только пройти через выпавшие на ее долю тяжелейшие испытания, но и найти в себе силы внутренне возродиться и начать жить ради других. Смерть князя Андрея настолько потрясла Наташу и Марью, что они "не смели взглянуть в лицо жизни". Однако вскоре Марья нашла в себе силы подчиниться внешним обстоятельствам, потребовавшим от нее самых решительных действий. Наташа же совершенно отстранилась от людей, поглощенная только своим горем. Так, она постоянно вызывала в памяти картины болезни и смерти Андрея ("Она смотрела туда, куда ушел он, на ту сторону жизни"). Толстой посвящает этому состоянию героини всю первую главу. Он называет горе Наташи "сладким", как бы подчеркивая этим невозможность подобного положения для своей героини. Толстой намеренно завершает главу словами Дуняши, вбежавшей в комнату Наташи: "Несчастье о Петре Ильиче..." Так в статичную атмосферу самосожаления и погружения в личную трагедию, врывается подлинная действительность, живущая по своим, часто неумолимым, законам.
Наташа снова стала жить для других. Она поняла, что близкие нуждались в ее любви, неутомимой деятельности и неуемной жажде жить. Автор выражает это словами: "Графиня сжала руку дочери, закрыла глаза и затихла на мгновение ".
Толстой не единожды подчеркивал, что Наташа центральная и главенствующая фигура в семье. Здесь можно хотя бы вспомнить поведение маленькой Наташи на именинах и ее действия во время отъезда из Москвы. Будучи решительной личностью, она умеет подчинить себе окружающих. В то же время Наташа выражает в себе самое лучшее начало в семье Ростовых, а именно жертвенность. Точно также поступит Николай, когда вернется из армии в разоренное неприятелем родовое имение. Для Ростовых семья воплощает не родственные чувства, обычно испытываемые друг к другу, но, в первую очередь, стремление в беде и объединиться ради общего благополучия любящих людей. Совсем не случайно Толстой делает семью Ростовых идеалом семейной жизни.
Далее писатель раскрывает перед читателем еще одну положительную черту характера Наташи видеть свои ошибки. После событий, связанных с несостоявшимся побегом с Анатолем Курагиным, героиня горячо молиться, чтобы очистить свою душу. Она смотрела на мать, "и в лице ее была только мольба о прощении и любви". Характер героини отличает горячая любовь к матери, ко всем людям, к жизни. Это не может не вызвать самые искренние, самые добрые симпатии по отношению к ней. "Любовь Наташи, упорная, терпеливая, не как объяснение, не как утешение, а как призыв к жизни..." Это отчетливо динамичное предложение психологически точно передает энергичный характер Наташи, ее принести себя в жертву, что она вскоре и делает, когда в течение трех недель не отходит от матери и все время разговаривает с ней, "потому что один нежный, ласкающий голос ее успокаивал графиню". Именно этими двумя словами "нежный", "ласковый" Толстой передает теплоту души Наташи в отношении к матери.
После потери любимого человека, Наташа не хотела замечать, что ее окружают люди, нуждающиеся в любви, заботе и ласке. Она не воспользовалась своим редчайшим даром любить и отдавать себя и свою любовь людям любовь, и жизнь", - еще раз подчеркивает автор, утверждающий, что счастье человеческое не в приобретении, а в возможности дарить людям все то, чем наделен сам. Наташа олицетворяет собой лучшее женское начало, являющееся, по мнению Толстого, основой и опорой человеческого бытия.
Нелепая смерть Пети, самого младшего из семьи Ростовых, невольно отодвинула обиду, которую Наташа затаила на Марью, готовившуюся к отъезду. "Новое несчастье еще более сблизило их", - отмечает автор. Между героинями "установилась та страстная и нежная дружба, которая бывает только между женщинами".
"...Под казавшимся ей непроницаемым слоем ила, застлавшим ее душу, уже пробивались тонкие, нежные, молодые иглы травы, которые должны были укорениться и так застлать своими жизненными побегами задавившее ее горе, что его скоро будет не видно и не заметно. Рана заживала изнутри", - этими словами Толстой завершает четвертую главу романа. Эта развернутая метафора только придает повествованию особую эстетическую красоту, но и удивительно точно передает психологическое состояние Наташи в один из труднейших периодов ее жизни.
ответ:В нормальних родинах дітей вчать бути, передусім, людьми. Тобто, стерпними членами суспільства, які здатні формувати ЛЮДЯНІ стосунки між собою.
Колись у давньому дитинстві я, будучи п’ятирічним білявим дівчатком, прибігла в сльозах до свого діда, сивокудрого велетня з добрими-предобрими блакитними очима. У розпачі й гніві я вигукнула: "Дідусю, я би їх так побила, ще дужче, ніж вони мене! Але ж я сама, і я молодша від тих дворових хуліганів!" Мій дід був мудрим чоловіком, царство йому Небесне. Він тоді вийшов надвір, підкликав до себе тих бешкетників, що мені не давали спокою через новенький ровер, який їм так кортіло мені розтрощити. Дідо мене заспокоїв, наказав математику вчити, а сам надвір пішов. Я - бігом до вікна, тихцем між фіранок дивитись, як мій захисник бешкетників каратиме. Та дідо не став ані бити, ані погрожувати їм. А присів навколішки, з’юрбив їх докупи (запацьканих пилюкою хлопців було 7 чи 8, віком десь від 6 до 13 років) і суворо так сказав їм: "Послухайте, орли. У мене до вас діло є одне. -- Пацанва перелякано-зацікавлено переглянулась між собою. -- Ви от вже повиростали, деякі аж з усіх сил прагнуть дорослими стати (дід витягнув з-за вуха найстаршого хулігана зім’яту цигарку "Ватра" й викинув у калюжу). А час, як малюки, марнуєте. Молодших ображаєте. -- При цих словах особливо нервові хлопаки відступили на півкроку назад. -- Тоді як добрих справ навколо огого скільки незроблених!" Далі відвів дідо ту дику зграю до голуб’ятні, яку товариш його сам пильнував, але через хворобу ледве забирався старою драбиною нагору, аби похазяйнувати в оселі улюблених птахів. Тож, аби компенсувати фізичну та моральну шкоду, завдану ображеним мешканцям двору (а таких, окрім мене, було ще немало!), кожен бешкетник отримав від діда настанови з ремонту й догляду за голуб’ятнею.
Працювали хлопці дуже старанно, якось і мене до адже діда мого почали дуже поважати. Ось так мене в родині вчили перемагати скотство людяністю, тупість мудрістю, зло добром. Закон людяності став для мене паролем, через який складались мої стосунки з людьми, сукупність яких формувала мій особистий світ. І як це не дивно, як не наївно й смішно, ставши дорослою жінкою, я все ще гадала, що за подібними законами живе переконлива більшість істот, які називають себе "людьми".
Але як через дешеве покриття фальшивих купюр проглядає копійчаний папір, так часом і порожні голови й душі чорними дірками зіяють крізь нещиру чемність і штучну людяніть. Це чорна заразна хвороба скотство, яку я дуже боюсь навіть поверхово підхопити.
"Тяжко тобі буде з таким інтелігентним вихованням", - казала якось моя нахабна однокласниця, спльовуючи лушпиння на підлогу трамвая, в якому мені довелось їхати з нею в одному напрямку. А тяжко мені було дивитись вже навіть на її скотське ставлення до прибиральниці трамвая.
А хто сказав, що обов’язково має бути легко? Та най ше згинути на власному дивані в купі бруду й порожніх пивних пляшок. Але то вже є скотство у примітивній формі, скероване на самого себе, то вже суперлегко. Тож, нехай як би не було тяжко, я ненавиджу і панічно боюсь легких і огидних законів скотства.
Кажуть гуманісти, що не можна поділяти людство на достойних та недостойних . Але яку назву тоді підібрати для тих, що здатні на будь-яку підлість, будучи поряд з порядними добродіями, маскуючись під таких, відстоюючи повноцінні права своєї суспільної діяльності? І вас із ними судитимуть за єдиною мірою, хоча вони й поняття жодного не мають про те, що означає бути людиною. І навчити їх цьому у свідомому віці вже неможливо.
Звідки беруться скоти, ублюдки й уроди, достеменно сучасні науковці не дослідили.
Можливо, хтось має покидьські гени від самого зародження, і починає ще в утробі тусувати маму п’ятками по печінці зі скотським задоволенням.
Деякі, можливо, народжуються цілком доброзичливими дітьми, але потрапляють у несприятливе для нормального розвитку середовище. На потребу любові й ніжності вони отримували жорстокість і черствість, замість обіймів - стусани, замість мудрості гнилі приклади скотських вчинків.
Знавці моралі біблійних законів не сумніваючись стверджують, що кожна людина має право робити власний життєвий вибір, за яке несе відповідальність перед Богом, собою та іншими людьми. Підтвердженням цього є випадки, коли діти, що зростали у гнійному середовищі покидьків, на диво, виходили з нього цілком нормальними людьми з відкритими серцями й доброю вдачею. Запереченням теорії вільного вибору є те, що у більшості випадків асоціального оточення дитини з неї виростало ще більш безнадійно бидлувате створіння, ніж його вихователі.
Як не ти людину, обділену добротою та любов’ю, якщо вона здається такою ж, як ти, гідною тих же радощів, тієї ж поваги, що й усі нормальні люди?
Ряд содержательных эпизодов в романе "Война и мир" исключительно
раскрывает перед читателем наиболее запоминающиеся черты характера Наташи Ростовой, которая сумела не только пройти через выпавшие на ее долю тяжелейшие испытания, но и найти в себе силы внутренне возродиться и начать жить ради других. Смерть князя Андрея настолько потрясла Наташу и Марью, что они "не смели взглянуть в лицо жизни". Однако вскоре Марья нашла в себе силы подчиниться внешним обстоятельствам, потребовавшим от нее самых решительных действий. Наташа же совершенно отстранилась от людей, поглощенная только своим горем. Так, она постоянно вызывала в памяти картины болезни и смерти Андрея ("Она смотрела туда, куда ушел он, на ту сторону жизни"). Толстой посвящает этому состоянию героини всю первую главу. Он называет горе Наташи "сладким", как бы подчеркивая этим невозможность подобного положения для своей героини. Толстой намеренно завершает главу словами Дуняши, вбежавшей в комнату Наташи: "Несчастье о Петре Ильиче..." Так в статичную атмосферу самосожаления и погружения в личную трагедию, врывается подлинная действительность, живущая по своим, часто неумолимым, законам.
Наташа снова стала жить для других. Она поняла, что близкие нуждались в ее любви, неутомимой деятельности и неуемной жажде жить. Автор выражает это словами: "Графиня сжала руку дочери, закрыла глаза и затихла на мгновение ".
Толстой не единожды подчеркивал, что Наташа центральная и главенствующая фигура в семье. Здесь можно хотя бы вспомнить поведение маленькой Наташи на именинах и ее действия во время отъезда из Москвы. Будучи решительной личностью, она умеет подчинить себе окружающих. В то же время Наташа выражает в себе самое лучшее начало в семье Ростовых, а именно жертвенность. Точно также поступит Николай, когда вернется из армии в разоренное неприятелем родовое имение. Для Ростовых семья воплощает не родственные чувства, обычно испытываемые друг к другу, но, в первую очередь, стремление в беде и объединиться ради общего благополучия любящих людей. Совсем не случайно Толстой делает семью Ростовых идеалом семейной жизни.
Далее писатель раскрывает перед читателем еще одну положительную черту характера Наташи видеть свои ошибки. После событий, связанных с несостоявшимся побегом с Анатолем Курагиным, героиня горячо молиться, чтобы очистить свою душу. Она смотрела на мать, "и в лице ее была только мольба о прощении и любви". Характер героини отличает горячая любовь к матери, ко всем людям, к жизни. Это не может не вызвать самые искренние, самые добрые симпатии по отношению к ней. "Любовь Наташи, упорная, терпеливая, не как объяснение, не как утешение, а как призыв к жизни..." Это отчетливо динамичное предложение психологически точно передает энергичный характер Наташи, ее принести себя в жертву, что она вскоре и делает, когда в течение трех недель не отходит от матери и все время разговаривает с ней, "потому что один нежный, ласкающий голос ее успокаивал графиню". Именно этими двумя словами "нежный", "ласковый" Толстой передает теплоту души Наташи в отношении к матери.
После потери любимого человека, Наташа не хотела замечать, что ее окружают люди, нуждающиеся в любви, заботе и ласке. Она не воспользовалась своим редчайшим даром любить и отдавать себя и свою любовь людям любовь, и жизнь", - еще раз подчеркивает автор, утверждающий, что счастье человеческое не в приобретении, а в возможности дарить людям все то, чем наделен сам. Наташа олицетворяет собой лучшее женское начало, являющееся, по мнению Толстого, основой и опорой человеческого бытия.
Нелепая смерть Пети, самого младшего из семьи Ростовых, невольно отодвинула обиду, которую Наташа затаила на Марью, готовившуюся к отъезду. "Новое несчастье еще более сблизило их", - отмечает автор. Между героинями "установилась та страстная и нежная дружба, которая бывает только между женщинами".
"...Под казавшимся ей непроницаемым слоем ила, застлавшим ее душу, уже пробивались тонкие, нежные, молодые иглы травы, которые должны были укорениться и так застлать своими жизненными побегами задавившее ее горе, что его скоро будет не видно и не заметно. Рана заживала изнутри", - этими словами Толстой завершает четвертую главу романа. Эта развернутая метафора только придает повествованию особую эстетическую красоту, но и удивительно точно передает психологическое состояние Наташи в один из труднейших периодов ее жизни.
ответ:В нормальних родинах дітей вчать бути, передусім, людьми. Тобто, стерпними членами суспільства, які здатні формувати ЛЮДЯНІ стосунки між собою.
Колись у давньому дитинстві я, будучи п’ятирічним білявим дівчатком, прибігла в сльозах до свого діда, сивокудрого велетня з добрими-предобрими блакитними очима. У розпачі й гніві я вигукнула: "Дідусю, я би їх так побила, ще дужче, ніж вони мене! Але ж я сама, і я молодша від тих дворових хуліганів!" Мій дід був мудрим чоловіком, царство йому Небесне. Він тоді вийшов надвір, підкликав до себе тих бешкетників, що мені не давали спокою через новенький ровер, який їм так кортіло мені розтрощити. Дідо мене заспокоїв, наказав математику вчити, а сам надвір пішов. Я - бігом до вікна, тихцем між фіранок дивитись, як мій захисник бешкетників каратиме. Та дідо не став ані бити, ані погрожувати їм. А присів навколішки, з’юрбив їх докупи (запацьканих пилюкою хлопців було 7 чи 8, віком десь від 6 до 13 років) і суворо так сказав їм: "Послухайте, орли. У мене до вас діло є одне. -- Пацанва перелякано-зацікавлено переглянулась між собою. -- Ви от вже повиростали, деякі аж з усіх сил прагнуть дорослими стати (дід витягнув з-за вуха найстаршого хулігана зім’яту цигарку "Ватра" й викинув у калюжу). А час, як малюки, марнуєте. Молодших ображаєте. -- При цих словах особливо нервові хлопаки відступили на півкроку назад. -- Тоді як добрих справ навколо огого скільки незроблених!" Далі відвів дідо ту дику зграю до голуб’ятні, яку товариш його сам пильнував, але через хворобу ледве забирався старою драбиною нагору, аби похазяйнувати в оселі улюблених птахів. Тож, аби компенсувати фізичну та моральну шкоду, завдану ображеним мешканцям двору (а таких, окрім мене, було ще немало!), кожен бешкетник отримав від діда настанови з ремонту й догляду за голуб’ятнею.
Працювали хлопці дуже старанно, якось і мене до адже діда мого почали дуже поважати. Ось так мене в родині вчили перемагати скотство людяністю, тупість мудрістю, зло добром. Закон людяності став для мене паролем, через який складались мої стосунки з людьми, сукупність яких формувала мій особистий світ. І як це не дивно, як не наївно й смішно, ставши дорослою жінкою, я все ще гадала, що за подібними законами живе переконлива більшість істот, які називають себе "людьми".
Але як через дешеве покриття фальшивих купюр проглядає копійчаний папір, так часом і порожні голови й душі чорними дірками зіяють крізь нещиру чемність і штучну людяніть. Це чорна заразна хвороба скотство, яку я дуже боюсь навіть поверхово підхопити.
"Тяжко тобі буде з таким інтелігентним вихованням", - казала якось моя нахабна однокласниця, спльовуючи лушпиння на підлогу трамвая, в якому мені довелось їхати з нею в одному напрямку. А тяжко мені було дивитись вже навіть на її скотське ставлення до прибиральниці трамвая.
А хто сказав, що обов’язково має бути легко? Та най ше згинути на власному дивані в купі бруду й порожніх пивних пляшок. Але то вже є скотство у примітивній формі, скероване на самого себе, то вже суперлегко. Тож, нехай як би не було тяжко, я ненавиджу і панічно боюсь легких і огидних законів скотства.
Кажуть гуманісти, що не можна поділяти людство на достойних та недостойних . Але яку назву тоді підібрати для тих, що здатні на будь-яку підлість, будучи поряд з порядними добродіями, маскуючись під таких, відстоюючи повноцінні права своєї суспільної діяльності? І вас із ними судитимуть за єдиною мірою, хоча вони й поняття жодного не мають про те, що означає бути людиною. І навчити їх цьому у свідомому віці вже неможливо.
Звідки беруться скоти, ублюдки й уроди, достеменно сучасні науковці не дослідили.
Можливо, хтось має покидьські гени від самого зародження, і починає ще в утробі тусувати маму п’ятками по печінці зі скотським задоволенням.
Деякі, можливо, народжуються цілком доброзичливими дітьми, але потрапляють у несприятливе для нормального розвитку середовище. На потребу любові й ніжності вони отримували жорстокість і черствість, замість обіймів - стусани, замість мудрості гнилі приклади скотських вчинків.
Знавці моралі біблійних законів не сумніваючись стверджують, що кожна людина має право робити власний життєвий вибір, за яке несе відповідальність перед Богом, собою та іншими людьми. Підтвердженням цього є випадки, коли діти, що зростали у гнійному середовищі покидьків, на диво, виходили з нього цілком нормальними людьми з відкритими серцями й доброю вдачею. Запереченням теорії вільного вибору є те, що у більшості випадків асоціального оточення дитини з неї виростало ще більш безнадійно бидлувате створіння, ніж його вихователі.
Як не ти людину, обділену добротою та любов’ю, якщо вона здається такою ж, як ти, гідною тих же радощів, тієї ж поваги, що й усі нормальні люди?