Історія трьох слов'янських народів-сусідів переобтяжена обопільними скаргами, образами, навіть злочинами. Кажу так, щоб не збитися на різдвяну казочку у дусі Діккенса.
Зустріч польського поета і країни, де поляки панували аж до війн славного Богдана, була невідворотною. Гість не мав змоги не приїхати, а господарі не мали можливості відмовити візитеру.
22 жовтня 1824 року поліцейський приніс Міцкевичу урядове розпорядження про виїзд до Петербурга. Так закінчилося слідство про участь поета у підпільному революційному гуртку "філоматів". У столиці імперії йому з товаришами було призначено стати викладачами Рішельєвського ліцею в Одесі. Трохи забарившися з від'їздом, щоб потрапити до Києва під час "Контрактів" (був такий міжнародний ярмарок), де могли б зустрітися з польськими і російськими революціонерами. З собою вони везли лист К. Рилєєва до одного з одеситів: "Полюби Міцкевича і друзів його Малевського і Єжовського, добрі й славні хлопці... за почуттями і думками вони вже друзі, а Міцкевич до того ж і поет — улюбленець нації своєї".
Ришельєвський ліцей відмовився від таких учителів, почалася звичайна бюрократична тяганина, отже й поет пробув на півдні мало не рік. Тут був створений цикл ліричних віршів про любов і про "великий світ", який перетворив святе почуття на предмет розрахунків. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. А два місяці перебування в Криму дали початок "Кримським сонетам", де головна героїня — туга за Батьківщиною, а головний герой — патріот-вигнанець. На початку циклу поставлений сонет "Аккерманські степи". Відчай, туга, глибока скорбота — ось такі почуття передані у 14 рядках класичної форми. Така форма може поневолити поета, якщо його думка і почуття дрібні і невиразні. Але "Кримські сонети" написані майстром, який підкорив собі форму. Пушкін у відомому "Сонеті" ставив Міцкевича поряд із Данте, Петраркою, Шекспіром, Камоенсом, Вордсвортом. Тобто рівень геніальності був якщо не однаковий, то близький...
Григорович Дмитрий Васильевич (1822—1900), писатель. Родился 31 марта 1822 г. в селе Черемшан (ныне в Ульяновской области). Отец Григоровича был помещиком, отставным гусаром, мать — французской аристократкой, дочерью погибшего на гильотине роялиста. Отец рано умер (1830 г.); до восьми лет мальчик воспитывался дома, следующие четыре года — в Московском французском пансионе Монигетти. Затем Григорович учился в петербургском Главном инженерном училище (1836—1840 гг.), а разочаровавшись в точных науках, некоторое время занимался в Академии художеств. Служил в Дирекции императорских театров. В училище Григорович познакомился с Ф. М. Достоевским, что сказалось на пробуждении в нём тяги к литературе. В 1844 г. он жил на одной квартире с Достоевским и был первым читателем повести «Бедные люди». В середине 40-х гг. XIX в. Григорович принял участие в издаваемых Н. А. Некрасовым альманахах «Физиология Петербурга» и «Первое апреля». Опубликованная в 1846 г. в журнале «Современник» повесть «Деревня» сразу создала Григоровичу литературное имя, а другая повесть — «Антон-Горемыка» (1847 г.) сделала его знаменитым. Оба произведения написаны в духе так называемой натуральной школы: в них выражены критическое отношение к дворянству, любовь к крестьянам и протест против их угнетённого положения. После успеха писатель продолжил сотрудничать в «Современнике» и рассказывать о народной жизни: повести «Капельмейстер Сусликов» (1848 г.), «Похождения Накатова, или Недолгое богатство» (1849 г.), «Свистулькин» (1855 г.); роман «Просёлочные дороги» (1852 г.) и др. В 1855 г. Григорович выступил против Н. Г. Чернышевского (повесть «Школа гостеприимства»); в 1860 г. он вышел из состава редакции «Современника». В 1858—1859 гг. по поручению Морского министерства совершил путешествие вокруг Европы и описал его в цикле очерков под общим заглавием «Корабль „Ретвизан”» (1859— 1863 гг.). В начале 60-х гг. Григорович практически прекратил собственную литературную деятельность и занимался делами Общества поощрения художников, секретарём которого он был. Благодаря его энергии при Обществе возникла рисовальная школа, художественный музей, библиотека, мастерские. За долголетние труды Дмитрий Васильевич получил чин действительного статского советника и пожизненную пенсию. В 1883 г. после долгого перерыва вышла повесть «Гуттаперчевый мальчик» о трагической судьбе маленького акробата. Ценный мемуарный материал содержат «Литературные воспоминания» Григоровича, созданные в 1892—1893 гг. Скончался 3 января 1900 г. в Петербурге.
Источник: Цитаты и афоризмы. https://citaty.su/kratkaya-biografiya-dmitriya-grigorovicha
Україна та Адам Міцкевич
Історія трьох слов'янських народів-сусідів переобтяжена обопільними скаргами, образами, навіть злочинами. Кажу так, щоб не збитися на різдвяну казочку у дусі Діккенса.
Зустріч польського поета і країни, де поляки панували аж до війн славного Богдана, була невідворотною. Гість не мав змоги не приїхати, а господарі не мали можливості відмовити візитеру.
22 жовтня 1824 року поліцейський приніс Міцкевичу урядове розпорядження про виїзд до Петербурга. Так закінчилося слідство про участь поета у підпільному революційному гуртку "філоматів". У столиці імперії йому з товаришами було призначено стати викладачами Рішельєвського ліцею в Одесі. Трохи забарившися з від'їздом, щоб потрапити до Києва під час "Контрактів" (був такий міжнародний ярмарок), де могли б зустрітися з польськими і російськими революціонерами. З собою вони везли лист К. Рилєєва до одного з одеситів: "Полюби Міцкевича і друзів його Малевського і Єжовського, добрі й славні хлопці... за почуттями і думками вони вже друзі, а Міцкевич до того ж і поет — улюбленець нації своєї".
Ришельєвський ліцей відмовився від таких учителів, почалася звичайна бюрократична тяганина, отже й поет пробув на півдні мало не рік. Тут був створений цикл ліричних віршів про любов і про "великий світ", який перетворив святе почуття на предмет розрахунків. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. А два місяці перебування в Криму дали початок "Кримським сонетам", де головна героїня — туга за Батьківщиною, а головний герой — патріот-вигнанець. На початку циклу поставлений сонет "Аккерманські степи". Відчай, туга, глибока скорбота — ось такі почуття передані у 14 рядках класичної форми. Така форма може поневолити поета, якщо його думка і почуття дрібні і невиразні. Але "Кримські сонети" написані майстром, який підкорив собі форму. Пушкін у відомому "Сонеті" ставив Міцкевича поряд із Данте, Петраркою, Шекспіром, Камоенсом, Вордсвортом. Тобто рівень геніальності був якщо не однаковий, то близький...
Григорович Дмитрий Васильевич (1822—1900), писатель. Родился 31 марта 1822 г. в селе Черемшан (ныне в Ульяновской области). Отец Григоровича был помещиком, отставным гусаром, мать — французской аристократкой, дочерью погибшего на гильотине роялиста. Отец рано умер (1830 г.); до восьми лет мальчик воспитывался дома, следующие четыре года — в Московском французском пансионе Монигетти. Затем Григорович учился в петербургском Главном инженерном училище (1836—1840 гг.), а разочаровавшись в точных науках, некоторое время занимался в Академии художеств. Служил в Дирекции императорских театров. В училище Григорович познакомился с Ф. М. Достоевским, что сказалось на пробуждении в нём тяги к литературе. В 1844 г. он жил на одной квартире с Достоевским и был первым читателем повести «Бедные люди». В середине 40-х гг. XIX в. Григорович принял участие в издаваемых Н. А. Некрасовым альманахах «Физиология Петербурга» и «Первое апреля». Опубликованная в 1846 г. в журнале «Современник» повесть «Деревня» сразу создала Григоровичу литературное имя, а другая повесть — «Антон-Горемыка» (1847 г.) сделала его знаменитым. Оба произведения написаны в духе так называемой натуральной школы: в них выражены критическое отношение к дворянству, любовь к крестьянам и протест против их угнетённого положения. После успеха писатель продолжил сотрудничать в «Современнике» и рассказывать о народной жизни: повести «Капельмейстер Сусликов» (1848 г.), «Похождения Накатова, или Недолгое богатство» (1849 г.), «Свистулькин» (1855 г.); роман «Просёлочные дороги» (1852 г.) и др. В 1855 г. Григорович выступил против Н. Г. Чернышевского (повесть «Школа гостеприимства»); в 1860 г. он вышел из состава редакции «Современника». В 1858—1859 гг. по поручению Морского министерства совершил путешествие вокруг Европы и описал его в цикле очерков под общим заглавием «Корабль „Ретвизан”» (1859— 1863 гг.). В начале 60-х гг. Григорович практически прекратил собственную литературную деятельность и занимался делами Общества поощрения художников, секретарём которого он был. Благодаря его энергии при Обществе возникла рисовальная школа, художественный музей, библиотека, мастерские. За долголетние труды Дмитрий Васильевич получил чин действительного статского советника и пожизненную пенсию. В 1883 г. после долгого перерыва вышла повесть «Гуттаперчевый мальчик» о трагической судьбе маленького акробата. Ценный мемуарный материал содержат «Литературные воспоминания» Григоровича, созданные в 1892—1893 гг. Скончался 3 января 1900 г. в Петербурге.
Источник: Цитаты и афоризмы. https://citaty.su/kratkaya-biografiya-dmitriya-grigorovicha
Объяснение: