Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.
Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?
Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.
Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.
Проверка домашнего задания По составленным дома цитатным планам предложим двум ученикам рассказать о товарищах главного героя рассказа Ф. Искандера «Тринадцатый подвиг Геракла» . Третий ученик напишет план на доске. Автор рассказывает о нескольких одноклассниках главного героя. Это Сахаров, Шурик Авдеенко и Алик Комаров. Сахаров — отличник. Даже во время смеха он старается не перестать быть отличником. Рассказчик говорит о нем так: «— Правильный, — кивает он мне головой с такой противной уверенностью на умном, добросовестном лице, что я его в ту же минуту возненавидел за благополучие» . Шурик Авдеенко учится плохо. Когда учитель смеется над ним, называя «черным лебедем» , Авдеенко «сидит, яростно наклонившись над тетрадью, показывая мощные усилия ума и воли, брошенные на решение задачи» . У него угрюмое загорелое лицо, он длинный и нескладный. Шурик даже не радуется, когда ему наконец делают укол. Рассказчик называет его «самым мрачным человеком нашего класса» . Больше всех укола боится Алик Комаров. Алика на самом деле зовут Адольф, но началась война, мальчика стали дразнить, и он на тетради написал «Алик» . Он «тихий и скромный ученик» . Рассказчик говорит о нем: «Он сидел над своей раскрытой тетрадью, опрятный, худой и тихий, и оттого, что руки его лежали на промокашке, он казался еще тише. У него была такая дурацкая привычка — держать руки на промокашке, от которой я его никак не мог отучить» . Во время того, как Алику делают укол, у него на лице выступают веснушки. Он рыжеватый, и рассказчик думает о том, что мальчика, наверное, дразнили бы рыжим, если бы в классе не было настоящего рыжего. Каждый герой этого рассказа запоминается надолго, потому что автор выделяет главные, основные черты внешности и характера героя, и делает на них акцент, подчеркивая несколько раз угрюмость Авдеенко, благополучие Сахарова и скромность и незаметность Алика. — Каким вы представляете главного героя? Главный герой рассказа — это сам рассказчик, поэтому в тексте нет его портрета. Ученики могут сами вообразить его внешность и рассказать о качествах характера и увлечениях героя
Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.
Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?
Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.
Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.
По составленным дома цитатным планам предложим двум ученикам рассказать о товарищах главного героя рассказа Ф. Искандера «Тринадцатый подвиг Геракла» . Третий ученик напишет план на доске.
Автор рассказывает о нескольких одноклассниках главного героя. Это Сахаров, Шурик Авдеенко и Алик Комаров.
Сахаров — отличник. Даже во время смеха он старается не перестать быть отличником. Рассказчик говорит о нем так:
«— Правильный, — кивает он мне головой с такой противной уверенностью на умном, добросовестном лице, что я его в ту же минуту возненавидел за благополучие» .
Шурик Авдеенко учится плохо. Когда учитель смеется над ним, называя «черным лебедем» , Авдеенко «сидит, яростно наклонившись над тетрадью, показывая мощные усилия ума и воли, брошенные на решение задачи» . У него угрюмое загорелое лицо, он длинный и нескладный. Шурик даже не радуется, когда ему наконец делают укол. Рассказчик называет его «самым мрачным человеком нашего класса» .
Больше всех укола боится Алик Комаров. Алика на самом деле зовут Адольф, но началась война, мальчика стали дразнить, и он на тетради написал «Алик» . Он «тихий и скромный ученик» . Рассказчик говорит о нем: «Он сидел над своей раскрытой тетрадью, опрятный, худой и тихий, и оттого, что руки его лежали на промокашке, он казался еще тише. У него была такая дурацкая привычка — держать руки на промокашке, от которой я его никак не мог отучить» . Во время того, как Алику делают укол, у него на лице выступают веснушки. Он рыжеватый, и рассказчик думает о том, что мальчика, наверное, дразнили бы рыжим, если бы в классе не было настоящего рыжего.
Каждый герой этого рассказа запоминается надолго, потому что автор выделяет главные, основные черты внешности и характера героя, и делает на них акцент, подчеркивая несколько раз угрюмость Авдеенко, благополучие Сахарова и скромность и незаметность Алика.
— Каким вы представляете главного героя?
Главный герой рассказа — это сам рассказчик, поэтому в тексте нет его портрета. Ученики могут сами вообразить его внешность и рассказать о качествах характера и увлечениях героя