ответ:В лучших произведениях военных лет ощутим трагизм человеческих судеб, глубина драматических переживаний. Но трагедия народа не заслоняла перед писателями веры в его силы, в его бессмертие, в его непобедимость. К.М. Симонов в предисловии к своим военным дневникам писал: «Какая бы тяжелая обстановка ни складывалась на том участке фронта, где мы были, мы по зернышку собирали в горсть все, что говорили нам о надеждах на будущее, о непреложности веры в окончательную победу. ...Найти факты, подтверждающие нашу веру в победу, было не только нашим гражданским долгом, но и душевной потребностью».
Военная действительность с ее уникальным богатейшим материалом требовала скорейшего художественного осмысления, и потому главное место в литературе военных лет заняли «оперативные» жанры: очерк, публицистическая статья, рассказ, лирическое стихотворение, к которым обратились почти все писатели, независимо от своего предшествующего творческого опыта.
В первую очередь в освещении нуждалась подлинная героика фронтовых событий. «Враг в тот памятный день, когда он напал на нас, для многих был абстракцией... Писатели увидеть врага», - писал И.Г. Эренбург. Весь ход войны, ее эпизоды и факты, облик людей, защищающих родину, получали широкое освещение в документальных очерках, которые заняли одно из ведущих мест в литературе военной поры. В то же время война настолько выкристаллизовала события и характеры, что часто не требовалось образного переосмысления действительности, чтобы раскрыть смысл реальных эпизодов и биографий. Следуя строгой документальности, писатели стремились дать подлинным фактам художественную трактовку и психологическую мотивировку. Первой ступенью на этом пути были литературные записи подлинного рассказа или имитации такого рассказа, в который вводился образ рассказчика.
Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, є ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення.
Чи не найбільш принизливим у людському середовищі є рабство у будь-яких його формах і проявах. Однією з таких форм і було, за своєю суттю, кріпацтво в царській Росії, проти якого рішуче виступав Шевченко в своїх віршованих творах «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Наймичка», «Сон», «Сліпий» («Невольник») та деяких інших. Згадаймо, що й сам Тарас до 24 років був безправним кріпаком панів, а потім таким же підневільним солдатом у царській армії, безправним засланцем самодержавного режиму, але аж ніяк не вільним громадянином Російської імперії. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані — визначає стаття четверта Декларації, проти чого і боровся Шевченко майже за сто років до прийняття цього важливого міжнародного правового документа.
Наприкінці 1845 року, будучи важко хворим, Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт» (цикл «Три літа»), у якому проголосив заклик до боротьби з самодержавством за визволення українського народу з неволі. Переконливо-стверджуючими є його пророчі слова: «Борітеся — поборете!».
А чи не є актуальними й сьогодні слова Кобзаря: «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?». Або ж такі: «Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя», — чи не нам вони адресовані? У написаному на засланні вірші «Чи ми ще зійдемося знову?» Тарас Григорович щиро радив: «Свою Україну любіть, Любіть її во время люте, В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».
З позицій сьогодення можна говорити й про нечіткість його ідеологічних переконань. У політико-правових поглядах Шевченка поєднувалися революційні ідеї демократизму, народництва, самостійності та незалежності України: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля», де кожна людина матиме право на громадянство. Основою народного самоуправління, як свідчать його віршовані думи, що «стали на папері», мала бути суспільна власність, зокрема власність на землю, а ідеалом — трудова демократична республіка. «Де немає святої волі, не буде там добра ніколи…» — писав він у своєму вірші «Бодай кати їх постинали». Воля народу повинна бути основою влади уряду, про що і писав та до чого прагнув Тарас Шевченко у своїх думках і багатьох літературних творах.
Літературний спадок Т. Г. Шевченка, його життя та діяльність потребують подальшого глибокого і різнобічного вивчення та дослідження, як сучасними, так і прийдешніми поколіннями українців. Але не менш важливим є слідування заповіту Великого Кобзаря, особливо у справі єдності нації, братерства народу, правди та правового державотворення.
ответ:В лучших произведениях военных лет ощутим трагизм человеческих судеб, глубина драматических переживаний. Но трагедия народа не заслоняла перед писателями веры в его силы, в его бессмертие, в его непобедимость. К.М. Симонов в предисловии к своим военным дневникам писал: «Какая бы тяжелая обстановка ни складывалась на том участке фронта, где мы были, мы по зернышку собирали в горсть все, что говорили нам о надеждах на будущее, о непреложности веры в окончательную победу. ...Найти факты, подтверждающие нашу веру в победу, было не только нашим гражданским долгом, но и душевной потребностью».
Военная действительность с ее уникальным богатейшим материалом требовала скорейшего художественного осмысления, и потому главное место в литературе военных лет заняли «оперативные» жанры: очерк, публицистическая статья, рассказ, лирическое стихотворение, к которым обратились почти все писатели, независимо от своего предшествующего творческого опыта.
В первую очередь в освещении нуждалась подлинная героика фронтовых событий. «Враг в тот памятный день, когда он напал на нас, для многих был абстракцией... Писатели увидеть врага», - писал И.Г. Эренбург. Весь ход войны, ее эпизоды и факты, облик людей, защищающих родину, получали широкое освещение в документальных очерках, которые заняли одно из ведущих мест в литературе военной поры. В то же время война настолько выкристаллизовала события и характеры, что часто не требовалось образного переосмысления действительности, чтобы раскрыть смысл реальных эпизодов и биографий. Следуя строгой документальности, писатели стремились дать подлинным фактам художественную трактовку и психологическую мотивировку. Первой ступенью на этом пути были литературные записи подлинного рассказа или имитации такого рассказа, в который вводился образ рассказчика.
Честно,я хз,я пытался.
Є у нашій українській літературі імена, що увібрали в себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, є ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія от уже понад сто років викликає в людях почуття гордості і захоплення красою, своєю силою і народною мудрістю.
Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу. Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення.
Чи не найбільш принизливим у людському середовищі є рабство у будь-яких його формах і проявах. Однією з таких форм і було, за своєю суттю, кріпацтво в царській Росії, проти якого рішуче виступав Шевченко в своїх віршованих творах «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», «Наймичка», «Сон», «Сліпий» («Невольник») та деяких інших. Згадаймо, що й сам Тарас до 24 років був безправним кріпаком панів, а потім таким же підневільним солдатом у царській армії, безправним засланцем самодержавного режиму, але аж ніяк не вільним громадянином Російської імперії. Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані — визначає стаття четверта Декларації, проти чого і боровся Шевченко майже за сто років до прийняття цього важливого міжнародного правового документа.
Наприкінці 1845 року, будучи важко хворим, Шевченко написав свій знаменитий «Заповіт» (цикл «Три літа»), у якому проголосив заклик до боротьби з самодержавством за визволення українського народу з неволі. Переконливо-стверджуючими є його пророчі слова: «Борітеся — поборете!».
А чи не є актуальними й сьогодні слова Кобзаря: «Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти?». Або ж такі: «Якби ви вчились, так, як треба, то й мудрість би була своя», — чи не нам вони адресовані? У написаному на засланні вірші «Чи ми ще зійдемося знову?» Тарас Григорович щиро радив: «Свою Україну любіть, Любіть її во время люте, В останню тяжкую минуту за неї Господа моліть».
З позицій сьогодення можна говорити й про нечіткість його ідеологічних переконань. У політико-правових поглядах Шевченка поєднувалися революційні ідеї демократизму, народництва, самостійності та незалежності України: «В своїй хаті — своя правда, і сила, і воля», де кожна людина матиме право на громадянство. Основою народного самоуправління, як свідчать його віршовані думи, що «стали на папері», мала бути суспільна власність, зокрема власність на землю, а ідеалом — трудова демократична республіка. «Де немає святої волі, не буде там добра ніколи…» — писав він у своєму вірші «Бодай кати їх постинали». Воля народу повинна бути основою влади уряду, про що і писав та до чого прагнув Тарас Шевченко у своїх думках і багатьох літературних творах.
Літературний спадок Т. Г. Шевченка, його життя та діяльність потребують подальшого глибокого і різнобічного вивчення та дослідження, як сучасними, так і прийдешніми поколіннями українців. Але не менш важливим є слідування заповіту Великого Кобзаря, особливо у справі єдності нації, братерства народу, правди та правового державотворення.
Объяснение: