я, гражданин бывшего советского союза, бывший советский писатель, сергей владимирович михалков, родился в царской россии, в городе москве 13 марта (28 февраля по ст. ст.) 1913 года. первые свои шаги сделал в доме № 6 по улице волхонке, что неподалеку от кремля. в старом справочнике московских домовладельцев сказано: «волхонка. дом № 6. домовладелец сергей владимирович михалков (брат моего деда). строительная контора с. маршак». странное предзнаменование, связавшее эти две фамилии спустя двадцать лет!
помню, как няня груша водила меня гулять в александровский сад, к храму христа но прежде несколько слов о моем отце.
«владимира александровича михалкова я знаю в течение двадцати лет. судьбе было угодно за это время сталкивать нас в самых разнообразных жизненных положениях. я был его учителем, добрым знакомым, поверенным в делах и, наконец, подчиненным. владимир александрович глубоко порядочный человек, неутомимый работник, весьма опытный и талантливый администратор. я совершенно уверен в том, что владимир александрович будет ценнейшим работником у вас в правлении».
я держу в руках пожелтевшую от времени служебную записку, датированную 31 марта 1923 года, и память воскрешает образ моего отца, так и не дожившего до своего пятидесятилетия. умер он в городе георгиевске на северном кавказе от крупозного воспаления легких 24 декабря 1932 года. были бы тогда, в начале тридцатых годов, на вооружении нашей медицины антибиотики, может, и дожил бы до наших дней этот полный творческой энергии, целеустремленный и бесконечно преданный своему любимому делу человек.
когда я думаю об отце, мысль невольно ведет меня в более отдаленное прошлое. хочется вспомнить об отце отца, о дедах, прадедах, пращурах. на ум приходят пушкинские строки «любовь к родному пепелищу, любовь к отеческим гробам», за которыми — мысль поэта о том, что каждый человек должен быть неравнодушен к своей семьи, своего рода, знать, какое участие принимали его предки в отечества.
со временем это побудило меня заинтересоваться моей родословной. оказалось, что в различных архивах нашей страны хранится большое количество старинных документов михалковых.
михалковы — древний род, ведущий свое начало, согласно старинному преданию, из литвы. как известно, в xiv веке западные земли оказались под властью великого княжества литовского. в xv веке многие жители этого края, избегая притеснений со стороны литовских феодалов, не желая переходить в католичество, растворяться в чужой им этнической среде и терять свою принадлежность к народу, переселялись на русь — в москву, тверь и другие города.
выехал в первой половине xv века из литвы в тверь, на службу к великому князю ивану михайловичу тверскому, и некто марк демидович. от его потомков киндыревых «ответвились» михалковы.
«михалковы в свойстве с шестовыми, родом великой старицы марфы ивановны, матери царя михаила федоровича. первым «постельничим» вновь избранного царя был человек ему не сторонний, а именно михалков.
связи михалкова с шестовым не объясняют ли этот выбор, так как постельничие были люди царям не чужие».
Українська народна пісня — то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несе радість і смуток, чарує людську душу, дає її силу і натхнення. Пориньмо в сиві віки, доторкнімося серцем до золотих ключів людського генія — і нам уявляться ті першотворці, чиї імена хай і загубились у плині століть, але їхнє слово квітує і нині.
Часом з дивного серпанку вихоплюється легендарна постать автора. Такою є народна поетеса Маруся Чурай. Народилася для кохання широто, але не зазнала його радощів. І всі сподівання свого люблячого серця краплина за краплиною вилила в пісню бентежну, жагучу.
Образ Марусі органічно зливається з образом України. Постать реально! дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйманням, виростає до символу, ніби уособлюючи в собі духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. "Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах", — каже Іван. Таку ж характеристику дівчині дає й гетьман Богдан Хмельницький:
її пісні — як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних марнот.
Справжній митець, Маруся наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами і стражданнями. Вона щира, довірлива й незахищена. Маруся з її етичним максималізмом стоїть над житейськими марнотами і брудом, вище дрібних амбіцій, заздрощів, прагматичного розрахунку. На відміну від Гриця, її не лякають матеріальні нестатки. Своїм високим благородством Маруся, навіть віддана на глум і осуд юрби, здатна викликами в людей шанобливий захват:
Злочинниця — а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, — а так би й поклонивсь.
При всій своїй безпосередності Маруся мудра і добре бачить людські вади. Вона намагається зрозуміти і по змозі виправдати негідні вчинки людей, не бере на себе права осуджувати їх. Зате себе судить якнайсуворіше. Не може собі, що так пізно розгледіла Гриця, який виявився не тим, кого вона любила.
Образ Марусі Чурай зливається з образом України через те, що в ній втілені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети. Героїня є причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Поетеса неодноразово вказує, що сам гетьман Хмельницький
дивував, безмірно дивував, —
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
За ставленням до Марусйної пісні, яка сприймається мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це одна з ознак соціального розшарування.
З одного боку, "Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!" — ставлення Богдана Хмельницького, "Пісень немає — і мене нема" — самої Марусі Чурай, а з іншого — "При чому тут пісні?" — Горбаня, "Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона" — старої Бобренчихи.
Боротьба протилежних уявлень про життєві цінності витримана поетесою в усьому романі. А оте Грицеве — Марусі: "Затям, любов любов'ю, а життя життям". 1 справді, якого тільки лиха не зазнавала наша багатостраждальна земля... Отож, як вижити тим, хто віддає все життя, щоб протистояти цьому лихові?! Крім соціального розшарування тут ще відбувається винищення кращої частини нації — адже всі її "позитивні герої" в романі гинуть. І ніби як за зниклим плем'ям інків, за ними тужить пісня Марусі Чурай. А Горбані й сьогодні своєї: "При чому тут пісні?.." Але вона живе!
Квітує калиною, пломеніюче кетягами, творчість народної поетеси на запашних лугах української ліричної пісні. Маруся Чурай — це образ, витворений народною уявою, втілений у творах письменників і науковців. Чи реальною є її постать? Хто знає. Може, це лише поетична легенда. Маруся Чурай — дівчина з легенди, цікавої і захоплюючої, що впродовж трьох віків тривожить серце, викликає подив, спонукає до роздумів про найсокровенніше.
я был советским писателем. приметы времени
я, гражданин бывшего советского союза, бывший советский писатель, сергей владимирович михалков, родился в царской россии, в городе москве 13 марта (28 февраля по ст. ст.) 1913 года. первые свои шаги сделал в доме № 6 по улице волхонке, что неподалеку от кремля. в старом справочнике московских домовладельцев сказано: «волхонка. дом № 6. домовладелец сергей владимирович михалков (брат моего деда). строительная контора с. маршак». странное предзнаменование, связавшее эти две фамилии спустя двадцать лет!
помню, как няня груша водила меня гулять в александровский сад, к храму христа но прежде несколько слов о моем отце.
«владимира александровича михалкова я знаю в течение двадцати лет. судьбе было угодно за это время сталкивать нас в самых разнообразных жизненных положениях. я был его учителем, добрым знакомым, поверенным в делах и, наконец, подчиненным. владимир александрович глубоко порядочный человек, неутомимый работник, весьма опытный и талантливый администратор. я совершенно уверен в том, что владимир александрович будет ценнейшим работником у вас в правлении».я держу в руках пожелтевшую от времени служебную записку, датированную 31 марта 1923 года, и память воскрешает образ моего отца, так и не дожившего до своего пятидесятилетия. умер он в городе георгиевске на северном кавказе от крупозного воспаления легких 24 декабря 1932 года. были бы тогда, в начале тридцатых годов, на вооружении нашей медицины антибиотики, может, и дожил бы до наших дней этот полный творческой энергии, целеустремленный и бесконечно преданный своему любимому делу человек.
когда я думаю об отце, мысль невольно ведет меня в более отдаленное прошлое. хочется вспомнить об отце отца, о дедах, прадедах, пращурах. на ум приходят пушкинские строки «любовь к родному пепелищу, любовь к отеческим гробам», за которыми — мысль поэта о том, что каждый человек должен быть неравнодушен к своей семьи, своего рода, знать, какое участие принимали его предки в отечества.
со временем это побудило меня заинтересоваться моей родословной. оказалось, что в различных архивах нашей страны хранится большое количество старинных документов михалковых.
михалковы — древний род, ведущий свое начало, согласно старинному преданию, из литвы. как известно, в xiv веке западные земли оказались под властью великого княжества литовского. в xv веке многие жители этого края, избегая притеснений со стороны литовских феодалов, не желая переходить в католичество, растворяться в чужой им этнической среде и терять свою принадлежность к народу, переселялись на русь — в москву, тверь и другие города.
выехал в первой половине xv века из литвы в тверь, на службу к великому князю ивану михайловичу тверскому, и некто марк демидович. от его потомков киндыревых «ответвились» михалковы.
«михалковы в свойстве с шестовыми, родом великой старицы марфы ивановны, матери царя михаила федоровича. первым «постельничим» вновь избранного царя был человек ему не сторонний, а именно михалков.связи михалкова с шестовым не объясняют ли этот выбор, так как постельничие были люди царям не чужие».
Ця дівчина не так, Маруся.
Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
Ліна Костенко
Українська народна пісня — то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несе радість і смуток, чарує людську душу, дає її силу і натхнення. Пориньмо в сиві віки, доторкнімося серцем до золотих ключів людського генія — і нам уявляться ті першотворці, чиї імена хай і загубились у плині століть, але їхнє слово квітує і нині.
Часом з дивного серпанку вихоплюється легендарна постать автора. Такою є народна поетеса Маруся Чурай. Народилася для кохання широто, але не зазнала його радощів. І всі сподівання свого люблячого серця краплина за краплиною вилила в пісню бентежну, жагучу.
Образ Марусі органічно зливається з образом України. Постать реально! дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйманням, виростає до символу, ніби уособлюючи в собі духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. "Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах", — каже Іван. Таку ж характеристику дівчині дає й гетьман Богдан Хмельницький:
її пісні — як перло многоцінне,
Як дивен скарб серед земних марнот.
Справжній митець, Маруся наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами і стражданнями. Вона щира, довірлива й незахищена. Маруся з її етичним максималізмом стоїть над житейськими марнотами і брудом, вище дрібних амбіцій, заздрощів, прагматичного розрахунку. На відміну від Гриця, її не лякають матеріальні нестатки. Своїм високим благородством Маруся, навіть віддана на глум і осуд юрби, здатна викликами в людей шанобливий захват:
Злочинниця — а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, — а так би й поклонивсь.
При всій своїй безпосередності Маруся мудра і добре бачить людські вади. Вона намагається зрозуміти і по змозі виправдати негідні вчинки людей, не бере на себе права осуджувати їх. Зате себе судить якнайсуворіше. Не може собі, що так пізно розгледіла Гриця, який виявився не тим, кого вона любила.
Образ Марусі Чурай зливається з образом України через те, що в ній втілені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети. Героїня є причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Поетеса неодноразово вказує, що сам гетьман Хмельницький
дивував, безмірно дивував, —
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!
За ставленням до Марусйної пісні, яка сприймається мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це одна з ознак соціального розшарування.
З одного боку, "Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!" — ставлення Богдана Хмельницького, "Пісень немає — і мене нема" — самої Марусі Чурай, а з іншого — "При чому тут пісні?" — Горбаня, "Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона" — старої Бобренчихи.
Боротьба протилежних уявлень про життєві цінності витримана поетесою в усьому романі. А оте Грицеве — Марусі: "Затям, любов любов'ю, а життя життям". 1 справді, якого тільки лиха не зазнавала наша багатостраждальна земля... Отож, як вижити тим, хто віддає все життя, щоб протистояти цьому лихові?! Крім соціального розшарування тут ще відбувається винищення кращої частини нації — адже всі її "позитивні герої" в романі гинуть. І ніби як за зниклим плем'ям інків, за ними тужить пісня Марусі Чурай. А Горбані й сьогодні своєї: "При чому тут пісні?.." Але вона живе!
Квітує калиною, пломеніюче кетягами, творчість народної поетеси на запашних лугах української ліричної пісні. Маруся Чурай — це образ, витворений народною уявою, втілений у творах письменників і науковців. Чи реальною є її постать? Хто знає. Може, це лише поетична легенда. Маруся Чурай — дівчина з легенди, цікавої і захоплюючої, що впродовж трьох віків тривожить серце, викликає подив, спонукає до роздумів про найсокровенніше.
Подробнее - на -
Объяснение: