У«слові про похід ігорів» багатих ідейний зміст переданий за системи яскравих художніх образів. серед них найбільше уваги приділено князеві ігорю.ігор святославович для автора є втіленням князівських доблестей.він мужній, сповнений «ратного духа». жадоба «испити шеломомъ дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнення сонця. справжній лицар, він ігнорує недобрі прикмети, вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон.коли ігор із братом і його дружиною — «курянами»та іншими князями виступили в похід, через кілька днів сталося сонячне затемнення: «…и видъ от него тьмою вся своя воя прикрыты». у давні часи це лиха прикмета, яка віщувало щось недобре. але ж затемнень, можна сказати, було… два! одне на небі, друге… в голові ігоря: «спал князю умъ похоти и жалость ему знаменіе заступи скусити дону великого». князеві самому захотілось розбити половців, розум поступився бажанню.ігор молодий, гарячий, відважний, але необачний. він сміливо веде на ворога свої полки, не зважаючи на страшні віщування. у таких людей сильний розум програє в боротьбі з бажаннями. в взагалі чи була ця боротьба — розуму і бажання, боротьба, без якої духовна основа образу під сумнівом? можна думати — була. описуючи першу перемогу ігоря над половцями, автор у підкреслено гіперболічних рисах показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами та одягом мостили болота. а ігор із цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога.високе благородство ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він в розпалі бою «заворачает» полки на брату всеволоду, що теж виступає лицарем.автор виявляє до ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. коли ігор потерпів поразку, печалиться вся природа, вся русь.розпові про втечу і повернення ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього. у творі контрастно стикаються дві антагоністичні сили, що виявляються в різних образах: ігор — це «свhт свhтлый», а кончак «чhрный ворон»; напередодні битви «чрныя тучя с моря идут, хотят покрыти 4 солнца». зате, колиігор повертається на русь; знову «сонце свътится на небесъ».і все ж в зображенні ігоря виявляється двоїстість. співчуваючи їм, пишаючись їхньою мужністю, сумуючи з приводу невдач, автор водночас засуджує егоїстичну вузько місцеву політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «се мое, а то мое же».саме ця феодальна формула роздробленості лежить в основі поведінки і характеру ігоря: вона його до того, що він пересів із князівського сідла в сідло рабське, загубив військо, і тоді застогнав «кіев тугою, а чернигов напастьми» і «тоска розлияся по руской земли».невдалий похід ігоря пояснюється не стільки його особистими якостями, скільки історичною обстановкою, зокрема панівними на той час забобонами феодального суспільства. за словами д. с. лихачова, «…сам по собі ігор святославович не поганий і не хороший: скоріше хороший ніж поганий, але його вчинки погані і це тому, що над ним тяжіють забобони феодального суспільства і хибні погляди епохи… ігор святославович — син епохи. це «середній» князь свого часу: хороший, мужній, він у певній мірі любить вітчизну, але безрозсудний і недалекоглядний, більше турбується про свою честь, ніж про честь вітчизни». гірка поразка ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість.дорікання ігореві є не тільки в «золотому слові» святослава. весь виклад подій побудований так, щоб підкреслити нерозумну політику новгород-сіверського князя, з’ясувати причини його невдачі, що полягають у княжих уособицях.«кожна людина має як позитивні, так і негативні риси характеру. зважаючи на це, автор «слова…» зобразив князя ігоря не як людину-ідеал, а як звичайну людину — з її мужністю, безстрашністю і з життєвими одночасно. саме цим приваблює і автора, і читачів.
Яцілком згоден з народною мудрістю «тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений".я часто питав себе: «що таке час взагалі? ». матеріально його не існує, але він здатен на що завгодно: він, тобто час, може розлучити людей, подарувати життя, розбити серце та вилікувати душу. зараз кожен з нас живе за індивідуальним розкладом, який містить багато пунктів досягнення головної мети чи мрії. але, слідуючи цьому розкладу, ми втрачаємо цінність часу, котра, згодом, стає нам байдужа. і саме в цей момент трапляється щось жахливе,те, що потім змушує страждати через свою неувагу до будь-чого. це нагадує мені кидок бумеранга – як ми ставимося до часу, тим він нам і відплатить. на цю тему можна розмірковувати ще багато часу, але треба зрозуміти, що, як би не хотілося, повернути час назад неможливо. один день не можна прожити двічі. я твердо знаю, що цей твір може навчити когось тим, про що він і не замислювався. я вважаю, що найприємніше марнування часу – це проведення його з користю для себе й інших. це – мій особистий принцип, котрий, я , не зміниться.цій проблематиці приділяв увагу видатний український письменник григорій квітка-основ’яненко у своєму творі «маруся». коли василь, повернувшись із заробітків, дізнався про трагічну смерть своєї коханої, він повністю віддався суму й печалі. в його голові дзвеніли думки, одна з яких змушувала його шкодувати про те, що він так мало часу провів зі своєю коханою марусею. я вважаю, що григорій квітка-основ’яненко цим оповіданням хотів навчити читачів цінувати кожну мить, проведену з рідними чи коханою. адже, життя дуже коротке, протягом якого треба проводити більшість часу з тими людьми, котрі завжди будуть з тобою.і зараз мені б хотілося навести приклад з власного життя. цінувати час я навчився декілька років тому. трагічний урок навчив не одного мене, ай всю мою родину. мій дідусь усе своє життя працював викладачем фізичної культури в сільській школі. він був дуже мудрий та розумний,багато читав та вмів радіти життю. але, також, він мав одну шкідливу звичку – він обожнював палити. стаж паління в нього був великий – тридцять років. але,коли йому виповнилося 56 років, у нього було виявлено захворювання на рак слинної залізи. кожен з нас розумів те, що дідусю залишилося недовго. день,коли він помер став для мене найжахливішим. вже потім, через декілька днів, я зрозумів, як багато часу люди витрачають на непотрібне, коли можна було б подарувати його близьким та рідним людям.отже, час,хоча не матеріальна одиниця, але стрімко тече вперед,змінюючи все навкруги, навіть те, що не під силу змінити людині. таким чином, можна зробити висновок, що народна мудрість «тоді лише пізнається цінність часу, коли він утрачений» дійсно має глибоку повчальну думку, яка є актуальною в наш час.
