Твір-роздум " Українська мова-відображення нашої національної культури»
Мова-це духовна скарбниця нації, її серце, словом людина може передати найпотаємніше, свої мрії, бажання, надії... Але чи замислюємося ми над усією значущістю цієї скарбниці, і тим, що саме по ній сприймають народ, його звичаї, традиції? На мою думку, Українська мова-відображення нашої національної культури, адже вона пройшла крізь усі заборони разом з народом, який, на жаль, тепер цурається її, показуючи неповагу, перш за все до самого себе.
Прикладом того, що саме в слові культурна сила народу є те, що наша мова має складний шлях розвитку і численні заборони щодо її визнання. Однак українці об'єднувалися і робили все, щоб їх слово удосконалювалося і передавалося нащадкам з покоління в покоління. Саме таким чином до нашого часу дійшли культура,досвід, мудрість, звичаї предків, бо вони занесли до мовної скарбниці все те, чим можемо пишатися зараз ми. Була б Україна відома, якби не мова, якою писали свої безсмертні твори видатні письменники і поети, такі, як Шевченко, Франко, Леся Українка, Котляревський. Я думаю, що ні, адже саме по цих людях світ знає Україну. Тому слово - колодязь з якого ми черпаємо розумі красу наших традицій, за якими можна побачити культуру нації.
Іншим прикладом того, що мова є відображенням народу є його ставлення до рідного слова. На жаль, в сучасні часи більшість людей, які проживають на території України, спілкується таким - собі на суржику, тобто змішують іноземні слова з українськими, або ж взагалі говорять російською, тому що державної мови цураються і вважають її непрестижною. Особисто я знаю тільки кількох людей, які не враховують ці нові тенденції мовлення. Інші ж на питання чому ти не говориш рідною мовою сміються в обличчя і кажуть, що це не модно. Я не схвалюю такого ставлення, тому що мова - це багатство, послане Богом народу і не можна відмовлятися від неї, як роблять це люди в нашій країні. Це загрожує занепаду і зміні слів, що формуються протягом століть. Олесь Гончар говорив: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може викликати поваги до себе», і це дійсно так, адже люди, які не мають поваги до духовної скарбниці свого народу, духовно вбогими. Я сподіваюся, що українці це зрозуміють, тому що мова-обличчя нації, її культури, тому якщо ми хочемо, щоб Україну поважали інші, то повинні навчитися поважати своє слово і перш за все себе.
Отже, мова - це відображення нашої культури, бо вона показала через що пройшов наш народ, вистояла всі заборони, як переконливо свідчать про це наведені епізоди і приклад з власного життя.
юдям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
Найбільше з усіх прочитаних мною творів двох цих автором мене вразив твір «Планетник» від Бориса Харчука. У ньому розповідається дивовижна історія того, як природа-мати нагородила хлопчика надприродними здібностями, завдяки яким він зміг налагодити власне спілкування з природою, навчитися отримувати з неї користь. Але, на превеликий жаль, використовувати свій природний дар на благо людей Планетник так і не зміг. Злі і дурні люди розцінили його здатність змінювати погоду, спілкуватися з тваринами тощо як співпраця з силами зла, з самим дияволом. Через це Планетник був змушений зникнути, він так і не зміг навчитися приносити користь людям. Борис Харчук зміг показати всім своїм читачам, яким чином природа може обдарувати людину, дати їй все, щоб він був успішним у своїй взаємодії з навколишнім середовищем і міг витягати з неї користь, не завдаючи при цьому їй шкоди. На жаль, сучасні люди поки що не слухалися завітів українського письменника і шкодять природі-матері.
Досить трепетно ставився до природи й Євген Гуцало. Це відомо мені як по його біографії, так і за переліком його творів. Одним з прочитаних мною творів став «Олень Август». Так, в ньому не міститься велика кількість описів природи, але є певний натяк на те, що мати-природа людині приносить велику користь. В уяві маленького хлопчика, який мріяв зняти свій власний фільм, велику роль грали описи природи – рослин, тварин. Без них головний напевно не зміг би уявити все настільки барвисто, якби не був натхненний на це природою.
Завдяки українським письменникам ми можемо постійно переконуватися в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.
Твір-роздум " Українська мова-відображення нашої національної культури»
Мова-це духовна скарбниця нації, її серце, словом людина може передати найпотаємніше, свої мрії, бажання, надії... Але чи замислюємося ми над усією значущістю цієї скарбниці, і тим, що саме по ній сприймають народ, його звичаї, традиції? На мою думку, Українська мова-відображення нашої національної культури, адже вона пройшла крізь усі заборони разом з народом, який, на жаль, тепер цурається її, показуючи неповагу, перш за все до самого себе.
Прикладом того, що саме в слові культурна сила народу є те, що наша мова має складний шлях розвитку і численні заборони щодо її визнання. Однак українці об'єднувалися і робили все, щоб їх слово удосконалювалося і передавалося нащадкам з покоління в покоління. Саме таким чином до нашого часу дійшли культура,досвід, мудрість, звичаї предків, бо вони занесли до мовної скарбниці все те, чим можемо пишатися зараз ми. Була б Україна відома, якби не мова, якою писали свої безсмертні твори видатні письменники і поети, такі, як Шевченко, Франко, Леся Українка, Котляревський. Я думаю, що ні, адже саме по цих людях світ знає Україну. Тому слово - колодязь з якого ми черпаємо розумі красу наших традицій, за якими можна побачити культуру нації.
Іншим прикладом того, що мова є відображенням народу є його ставлення до рідного слова. На жаль, в сучасні часи більшість людей, які проживають на території України, спілкується таким - собі на суржику, тобто змішують іноземні слова з українськими, або ж взагалі говорять російською, тому що державної мови цураються і вважають її непрестижною. Особисто я знаю тільки кількох людей, які не враховують ці нові тенденції мовлення. Інші ж на питання чому ти не говориш рідною мовою сміються в обличчя і кажуть, що це не модно. Я не схвалюю такого ставлення, тому що мова - це багатство, послане Богом народу і не можна відмовлятися від неї, як роблять це люди в нашій країні. Це загрожує занепаду і зміні слів, що формуються протягом століть. Олесь Гончар говорив: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може викликати поваги до себе», і це дійсно так, адже люди, які не мають поваги до духовної скарбниці свого народу, духовно вбогими. Я сподіваюся, що українці це зрозуміють, тому що мова-обличчя нації, її культури, тому якщо ми хочемо, щоб Україну поважали інші, то повинні навчитися поважати своє слово і перш за все себе.
Отже, мова - це відображення нашої культури, бо вона показала через що пройшов наш народ, вистояла всі заборони, як переконливо свідчать про це наведені епізоди і приклад з власного життя.
юдям постійно необхідно нагадувати про те, наскільки важлива для кожного з нас природа і все навколишнє середовище. Щоб зрозуміти це, потрібно просто озирнутися навколо й усвідомити, що людство вже завдало величезної шкоди екології. Велика кількість тварин, рослин, інших видів живих істот назавжди зникла з лиця землі, і виною тому людина. Здається, представники багатьох країн вже стрепенулися і почали запроваджувати закони по захисту навколишнього середовища, але в той же час прогрес диктує нам необхідність вирубувати ліси, осушувати водойми тощо. На щастя, нагадування про важливість природи назавжди зберігається для нас в літературі, в тому числі й українській. Зокрема, нагадування це міститься і в прочитаних мною творах Бориса Харчука і Євгена Гуцала.
Найбільше з усіх прочитаних мною творів двох цих автором мене вразив твір «Планетник» від Бориса Харчука. У ньому розповідається дивовижна історія того, як природа-мати нагородила хлопчика надприродними здібностями, завдяки яким він зміг налагодити власне спілкування з природою, навчитися отримувати з неї користь. Але, на превеликий жаль, використовувати свій природний дар на благо людей Планетник так і не зміг. Злі і дурні люди розцінили його здатність змінювати погоду, спілкуватися з тваринами тощо як співпраця з силами зла, з самим дияволом. Через це Планетник був змушений зникнути, він так і не зміг навчитися приносити користь людям. Борис Харчук зміг показати всім своїм читачам, яким чином природа може обдарувати людину, дати їй все, щоб він був успішним у своїй взаємодії з навколишнім середовищем і міг витягати з неї користь, не завдаючи при цьому їй шкоди. На жаль, сучасні люди поки що не слухалися завітів українського письменника і шкодять природі-матері.
Досить трепетно ставився до природи й Євген Гуцало. Це відомо мені як по його біографії, так і за переліком його творів. Одним з прочитаних мною творів став «Олень Август». Так, в ньому не міститься велика кількість описів природи, але є певний натяк на те, що мати-природа людині приносить велику користь. В уяві маленького хлопчика, який мріяв зняти свій власний фільм, велику роль грали описи природи – рослин, тварин. Без них головний напевно не зміг би уявити все настільки барвисто, якби не був натхненний на це природою.
Завдяки українським письменникам ми можемо постійно переконуватися в тому, що мати-природа в усі часи відігравала важливу роль в житті людини. Звичайно, з цієї причини її потрібно берегти. Людина – невід’ємна частина природи. Втративши її, вона втратить себе і своє життя.