Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», то трохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору? «Мабуть, фантастика», — подумалося мені. Але насправді виявилося, що цей твір — чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своє дитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чи зауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, з І’виховною метою» розповідають, яким слухняним та розумним ріс батько хлопчика. Влакитна дитина — це ангел, якась ідеальна дитина, певно, яка реально й не існує: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками й докірливо дивиться на забілку повними всіх на світі чеснот голубими очима».Проте батько-пі чомусь стає трохи ніяково, як і його синові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: «Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!»Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний місток пам’яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою «прірвою», а по той бік — прожиті роки: «І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». Але невблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він був хлопчаком… Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток із дорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнні роки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві — з молодою мамою, молодшим братом, друзями.Статків у родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в приміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати, учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопець читав на уроці «Тараса Бульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці, не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули проводять на річці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть висловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на берегах таких чистих і веселих річок’, не можуть бути злими й похмурими. А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі городи та садки!Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись, завуча, випадково ковтає жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. І сміх, і гріх, як то кажуть!З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича, Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники навіть до одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника вчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем.Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов’ю Анатолій Дімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалися довірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи не лає та не б’є своїх синів. Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща в світі!»Отже, Толя — не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у шкільному житті якого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, що Анатолій Дімаров, пам’ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще розуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у житті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати, відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й справедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.
Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі: — Це що?.. Що це таке?! І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть «двійка» або навіть «трійка», схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його зі сторінки щоденника, і все допитується: — Що це таке, я питаю?.. Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі? Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого: — Розказуй, що ти там накоїв? Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого там зарізав? Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно. — Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися... — На чому каталися? Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!
— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозрюючи, що це ще не все. — Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене... — На що навіз? — На той... На Параску Михайлівну... — О Боже!.. — Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла... — Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові? Син цього не знає, тому й мовчить. — А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом не веде! Це вже до мене. Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу: — Це — недобре! Це дуже, сину, недобре! — Твій тато ніколи такого не робив! — вставляє дружина для зміцнення мого авторитету. Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття. — Так, не робив, — видушую я із себе. А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки: — Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався. — І приносив додому відмінні оцінки! — додає дружина. — Усі вчителі не могли ним нахвалитися... — Бо він не був хуліганом!.. — Він спокійно сидів на уроках... — І не завдавав учителям жодних прикрощів... Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима. — Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти! У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватися губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями. Син, важко зітхнувши, йде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях! Увесь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди. Усієї до кінця. Отже, про блакитну дитину.
— Це що?.. Що це таке?!
І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть «двійка» або навіть «трійка», схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його зі сторінки щоденника, і все допитується:
— Що це таке, я питаю?..
Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі? Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:
— Розказуй, що ти там накоїв?
Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого там зарізав?
Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.
— Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися...
— На чому каталися?
Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!
— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозрюючи, що це ще не все.
— Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене...
— На що навіз?
— На той... На Параску Михайлівну...
— О Боже!..
— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла...
— Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?
Син цього не знає, тому й мовчить.
— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом
не веде!
Це вже до мене.
Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:
— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!
— Твій тато ніколи такого не робив! — вставляє дружина для зміцнення мого авторитету.
Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.
— Так, не робив, — видушую я із себе.
А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:
— Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.
— І приносив додому відмінні оцінки! — додає дружина.
— Усі вчителі не могли ним нахвалитися...
— Бо він не був хуліганом!..
— Він спокійно сидів на уроках...
— І не завдавав учителям жодних прикрощів...
Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.
— Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся
хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!
У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватися губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями.
Син, важко зітхнувши, йде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!
Увесь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.
Усієї до кінця.
Отже, про блакитну дитину.