Чому журяться скеля та дуб у вірші ? у ластівки - ластовенятко. в шовковиці - шовковенятко. в гаю у стежки - стеженятко. у хмари в небі - хмаренятко. в зорі над садом - зоренятко: вже народилися. лиш зажурилися старезна скеля над урвищем та дуба всохле стовбурище.
Поки день ще не погас,
Сироїжки та опеньки
Білка сушить про запас.Так нашпилює охайно,
Так їх тулить на сосні
І міркує: а нехай-но
Ще побудуть тут мені!Поки дні іще хороші,
Поки є іще тепло,
А як випадуть пороші,
Заберу їх у дупло.Буде холодно на дворі,
Сніг посиплеться з дубів,
Буде в мене у коморі
Ціла в’язочка грибів!Але білочці не спиться.
Дятел стукає: тук-тук!
Щоб не вкрала їх лисиця
Або хитрий бурундук.Нарядилась осіньМ. ХоросницькаНарядилась осінь
В дороге намисто,
Золоте волосся
Розплела над містом.
Кольорові фарби
Вийняла з кишені
І малює осінь
Жовтім по зеленім.
Здогадатись можна
В парку по деревах:
Є червона фарба
В неї і рожева...
Ще й відтінків різних
Безліч осінь має,
А стрункі ялини
Боком обминає...
Їй не шкода фарби
Й часу ні хвилини -
Колються нікчемні
Сосни та ялини
Ти скажи нам, сонечко,
Чом тепер не грієш,
А на жовтім листячку
Золотом яснієш?
Посміхнулост сонечко:
-Що на це сказати?!
Попросило літечко
Осiнь привітати!
Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопису про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у полон сина половецького хана, М. Вороний створив цілком оригінальний художній твір.
Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Києві. За гарну вроду хлопця оточили розкошами й увагою, тому він швидко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своєю дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Києва гудця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля. Але умовляння не діють, навіть пісні (ані про волю половецьку, ані материна колискова!) не справляють враження на сина половецького хана.