"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
Можливо, раніше так і було, але не сьогодні! Щоб стати успішним і випередити дипломованих відмінників, потрібно працювати над виробленням навичок і якостей, які корисні в сучасному суспільстві. Звичайно, в університеті та в школі можна навчитися багатьом цікавим речам, але вони не до вам здобути успішну кар'єру, або фінансове благополуччя. Ви можете підвищити свою ерудицію, розширити свій кругозір, із захопленням вивчати спадщину великих митців. Все це неодмінно цікаве та пізнавальне, але не варто думати, що після вивчення всього цього, отримавши на підтвердження диплом, ви успішно працевлаштуєтесь, і будете мати трудову зайнятість на найближчі 40 років, і будете отримувати високу заробітну плату. Варто усвідомити, що ця система успішної кар`єри вже не працює і потрібно шукати нові шляхи досягнення її.
В більшості випадків молодь вирішує вступити до вищого навчального закладу на автопілоті, та обирає професію не «по душі», а ту, яка користується популярністю, є престижною, приносить багато грошей, яку порадили батьки, або знайомі і т.д. І, в основному, не так заради знань, як заради самого диплому. В цьому й проблема сучасного суспільства - всі з освітою, але неосвічені.
Малий Тарас чумакує.
"Літо 1824 року було дуже гарне. Небо голубе та ясне від палкого сонячного проміння, що так і ллється потоками на зелені садки Кирилівки, на білі хатини з чорними стріхами й димарями, на пишні квітники перед хатами та на блискучі церковні бані.
Тільки в хаті Шевченків невесело. Недобра мачуха побиває дітей-пасинків і проклинає їх, а вже найбільше малого Тараса.
Бачить це батько, бачить старенький дідусь, і жаль їм хлопчини.
— Невинно терпить,— каже батько.
Задумався старий дідусь, а по хвилині каже:
— А знаєш що, Грицю! Ось ти вибираєшся чумакувати, візьми й Тараса з собою...
Тарас почув таку милу новину, і мовби його на сто коней посадили. Поїде, світа побачить, степи, козацькі могили. І пригадує собі, як то він уже «їхав з чумаками», тому чи не чотири роки вже буде, тоді, як він ішов до «залізних стовпів».
На другий день раненько батько з Тарасом поснідали, сіли на віз, перехрестилися і... воли рушили. Минають поля, гаї, села, а ось уже й місто біліє перед ними.
— Що це за місто? — питається в батька Тарас.
— Гуляйполе,— відповідає батько.
І знов села, поля, хутори. При дорозі буйна трава. Батько спиняє воли, випрягає, пускає їх на пашу.
— Обідатимемо, сину,— каже. Сідають на возі, обідають.
— То вже степ, тату?
— Ні, Тарасе, це ще не степ, але ось як виїдемо в Херсонщину, то вже почнеться справжній степ, широкий, буйний. Тільки то вже не те, що було колись, тепер уже багато степу зорали, замість тирси пшениця шумить.
Тарас не дивиться на міста, його очі біжать дальше — за річку Тикич, у степ безмежний.
— А це вже справжній степ? — допитується знову Тарас.
— Так, це вже степ,— відповідає батько.
Віз котиться широким шляхом, а обабіч шляху шумлять високі трави, що вже почали жовкнути від палючого сонця. Тарас бігає зором по степу якось розмріяно. А по хвилині питається:
— Тату, то тут жили запорожці?
— Так, кажуть старі люди, що тут була запорозька вольниця,— відповів батько.
А Тарас уже не допитується, задумався. Його уява малює йому буйних, чубатих запорожців, як вони ганяються степом, здоганяють татар, що везуть ясир з України, заводять бій з татарами, бранців визволяють. А потім копають могилу товариству, що впало в бою, і сиплять високу-високу. Все так, як дідусь оповідав, а дідусь знає, бо пам'ятає і запорожців, і гайдамаків".
Можливо, раніше так і було, але не сьогодні! Щоб стати успішним і випередити дипломованих відмінників, потрібно працювати над виробленням навичок і якостей, які корисні в сучасному суспільстві. Звичайно, в університеті та в школі можна навчитися багатьом цікавим речам, але вони не до вам здобути успішну кар'єру, або фінансове благополуччя. Ви можете підвищити свою ерудицію, розширити свій кругозір, із захопленням вивчати спадщину великих митців. Все це неодмінно цікаве та пізнавальне, але не варто думати, що після вивчення всього цього, отримавши на підтвердження диплом, ви успішно працевлаштуєтесь, і будете мати трудову зайнятість на найближчі 40 років, і будете отримувати високу заробітну плату. Варто усвідомити, що ця система успішної кар`єри вже не працює і потрібно шукати нові шляхи досягнення її.
В більшості випадків молодь вирішує вступити до вищого навчального закладу на автопілоті, та обирає професію не «по душі», а ту, яка користується популярністю, є престижною, приносить багато грошей, яку порадили батьки, або знайомі і т.д. І, в основному, не так заради знань, як заради самого диплому. В цьому й проблема сучасного суспільства - всі з освітою, але неосвічені.